Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Чоловік підвівся. Він був довготелесий, кістлявий, крізь лахміття проблискувала брудна шкіра, волосся аж до плечей, обличчя заросле, видно було тільки здичавілі очі.

— Ну, розкажи, що тут сталося, як утік француз?

Люди стояли кругом пірата з рушницями в руках, неспроможні вимовити й слова. Тільки Мігу стояв поодаль, зіпершись на каміння, на очі його накочувались сльози, а сам він погладжував лапу Негріле.

— Йому болить, а він не може сказати… — плакав юнга.

— Ми його перев'яжемо — і все буде гаразд, — заспокоїв хлопця Герасім. — Аби тільки кістка не перебита!

— Але ж вона перебита, дядьку Герасіме!

Несамохіть бігаючи очима по людях, пірат зустрівся поглядом з Аднаною і, побачивши її лише тепер, знову затремтів.

— Це ти…

— Так, Абдуло! Ти мене пам'ятаєш? — На блідному обличчі дівчини з'явився вираз зловорожості.

— А-а… Гусейм?

— Його з'їли акули!

Очі пірата ледь не вискочили з орбіт.

Сонце підбилося вже високо, і, незважаючи на осінню пору, спека серед закритих рифів ставала вбивчою. Подих вітру замість прохолоди приносив трупний сморід.

— То що тут сталося? — повторив капітан.

— Полонені повстали, пане. Їх було чотирнадцять разом з французом, вони захопили нас хитрістю… — В очах пірата блиснула зненависть. — Спершу задушили вартового внизу, забрали в нього каптан і рушницю. Відтак один із них дістався до грота, де ми тримали порох, підпалив його, а потім… Була велика різанина!

— Вас скільки було?

— Тридцять сім. Двадцятьох ватажків, крім мене, вони вбили, повісили вгорі, біля гармат, а решту, поранених і здорових, закували в кайдани й забрали з собою на корабель.

— Ото вони повішені під Суецом, Герасіме! — сказав капітан.

— Можливо, пане.

— Не можливо. Я певен!.. А ти як врятувався, поганцю?

— Я кинувся вплав он до того острова, там заховався, бо шукали саме мене, а коли вони пішли, я повернувся. Думав, може, врятувався ще хто-небудь, але всі, кого вони не забрали, були мертві, так я й залишився сам.

— І відтоді ти тут?

— Так. У мене було трохи харчів…

— І чого ти чекав? На що сподівався?

— Думав, прийде Безбородий…

— Безбородий не прийде ніколи! Його теж зжерли акули!

При цих словах пірат знову впав, ударившись лобом об землю.

— Пощади, пане!

Антон помовчав, ще раз глянув на жалюгідний острів, на хирляві пальми, на пропечене сонцем каміння рифів, на три скелі бастіону, завалений грот…

— Заберіть його! — звелів він, показавши на пірата. — Усі на борт! Нам тут робити нічого!

— І куди ми вирушаємо, пане? — спитав стерновий, нахиляючись, щоб узяти на руки Негріле.

— За П'єром Баяном, Герасіме!

Вони одразу ж рушили на Суец, залишивши проклятий острів. Капітан стояв біля стерна, в дозорі була Аднана, прив'язаний до носової щогли пірат блукав поглядом по палубі, стомлені люди відпочивали в затінку вітрил, Негріле лежав з закривавленою пов'язкою на нозі, затиснутій між дві дощечки, а Мігу сидів поряд і гладив його по шиї, нашіптуючи на вухо ласкаві слова.

Вони пройшли майже півтори тисячі миль сюди, витратили цілий місяць на плавбу, стільки ж їм треба назад: півтори тисячі миль і місяць безсонних ночей, боротьба з штормами, гнітючість штилів, сотні годин напруження й неспокою… І все, вважай, намарне.

Так, «Сперанца» не досягла мети в цій подорожі, але виконала до кінця повеління з книги дружби.

Відчаливши від піратського острова, «Сперанца» через вісім днів кинула якір у Суеці, і поки Герасім ходив до поліції, щоб забрали останнього з піратів Безбородого, Антон Лупан подався в контору.

— Ви вже повернулися з Бербери? — здивовано спитав капітан порту, — видно, пам'ятав, що «Сперанца» пройшла тут два тижні тому.

— Ми були не на Бербері, а на архіпелазі Шейхарат.

Службовець порту скочив на рівні і вигукнув, ніби був не при своєму:

— Шейхарат!.. Острів Мусара!.. Звідти ж прийшов і оцей француз, П'єр Ваян, який розбив піратів!

Тепер настала черга Антонові вигукнути:

— П'єр Ваян?!.

— Так, пане, — відповів капітан порту, не підозрюючи, який вихор думок і почуттів викликали в новоприбулого ці слова. — Він був у кінці липня, якщо хочете, можу сказати точніше. — Він погортав журнал. — Точно. Двадцять восьмого липня. Він ішов з острова Мусара і віз двадцять шість піратів, яких передав поліції. Суд над ними тривав дуже довго, і три тижні тому двадцять п'ять із них були повішені. Тільки одного, який трохи не в собі, судді пощадили, запроторивши під варту в шпиталь.

— А П'єр, П'єр Ваян, пане? Що ви знаєте про нього, бо я шукаю його вже понад чотири роки, куди він пішов?

— У Стамбул, згідно з його заявою. Ось дивіться, так і записано в журналі… Він при свідках доказав, що шхуна, якою він прийшов з острова, зроблена ним самим. Назва «Есперанса», записана вона в нас під французьким прапором… Дуже гарний корабель, пане, і добротно зроблений, — провадив той далі, не помічаючи й досі хвилювання, що охопило чоловіка, який стояв перед ним. — Я хотів сказати вам минулого разу, що він схожий на ваш, і що теж дивно, навіть назви схожі, але ви дуже квапились…

Капітан «Сперанци» тільки очі витріщив. Якби ж то сказав!.. Зараз він був би на п'ятсот