Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Аднана, слухаючи його, відчувала дивний неспокій, у якому переплелись і всеохоплююче щастя, і смертельний смуток.

— А якщо мій тато… якщо його нема?.. Ти візьмеш мене в екіпаж «Сперанци»?

— Ні, Аднано… Якщо твій батько… Якщо в тебе нема нікого тут… Я повернуся на батьківщину. Будуватиму й там залізниці, а колись будуватиму й кораблі. Країна моя прекрасна, Аднано… Може, вона й тобі сподобається.

Очі в Аднани раптом побільшали, вона притисла руку до серця. З-за рогу вулиці, власне вузенької й звивистої вулички, вийшов зігнутий дід, штовхаючи повний канатів візок. Через кілька кроків старий зупинився, дістав червону хусточку й витер піт на чолі.

Завваживши його непевні рухи, Антон здогадався, що дідок погано бачить, хоч на ньому й були окуляри в дротяній оправі.

— Тату! — скрикнула Аднана, кидаючись де нього.

Старий зняв окуляри, ніби сподівався, що побачить краще, похитав головою, усміхнувшись покірно і гірко.

— Це я, Аднана, тату! Ви мене не впізнаєте? — в голосі дівчини забриніли сльози. Вона швидко заговорила своєю мовою, пригадуючи слова, якими всі вони колись користувалися вдома.

Старий стрепенувся і сів на візок.

— Ви… ви померли! — сказав він, і очі його під товстими скельцями розгублено закліпали.

— Мама померла, але ж я жива! Я Аднана…

— Аднана?.. — Сухі руки затремтіли, знялися в повітрі, схопили дівчину. — Аднана?.. — прошепотів старий ще раз.

Очі його сповнились слізьми, а руки почали гладити обличчя Аднани.

Антон повернувся в порт, вирішивши зайнятися справами «Сперанци». Стерновий чекав його з документами на трапі.

— Що будемо робити, пане?

— Не знаю, Герасіме. Спершу піду в контору порту, а потім…

Але й потім він не знатиме, що сказати стерновому.

— Ви капітан «Сперанци» Антон Лупан? — спитав чиновник, глянувши на документи корабля. — Для вас телеграма із Сен-Мало.

Ну, нарешті знайшовся П'єр!

Але телеграму підписав не П'єр, а дід Леон. «Ми вважали тебе загиблим», — сповіщала телеграма, викликавши на обличчі Антона таку саму байдужу посмішку, як і тоді, коли він вдруге побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Та від наступних слів він здригнувся. «П'єр, — говорилося далі, — пішов через Атлантику, не знаючи, що ти живий…»

Антон Лупан стояв перед конторою порту, читав і перечитував послання старого, а в душі його перемінювалися прикрість і радість. Отже, П'єр не відмовився від свого наміру, однак пішов він дуже рано. Бо якби затримався на місяць-два, вони вирушили б разом!

Стерновий, який досі чекав його на трапі, побачив капітана незвичайно збудженим.

— Герасіме, ходімо швидше вивантажимо товар пана Ламбрініса, продамо речі вірменина. Ходімо, не каймо часу!

— І куди ж ми вирушаємо?

— Через Атлантику! О!.. А маленька сирена?

По обіді цього ж дня Антон і Герасім зайшли в контору пана Ламбрініса, для якого привезли з Пірея триста бочок, як було сказано, з маслиновою олією.

Пан Ламбрініс розгублено вимахував документами на вантаж.

— Тут вказано триста десять бочок, а ви віддаєте тільки триста! Крім того, що запізнились, хочете завдати мені ще збитку?

Антон Лупан дістав з кишені папір, і стерновий сказав:

— Кіре Ламбрініс, ось папір від кіра Ніколакі: десять бочок належать нам, і ми можемо розпорядитися ними на власний розсуд…

— Але ж я їх імпортую, оплачую мито…

— Мито випадає із ціни транспортування. Ні, кіре Ламбрініс, ви не зазнаєте збитків через нас. Навіть навпаки, ми вам подаруємо й бочки, звісно, коли вони стануть порожні.

Пан Ламбрініс, здається, нарешті збагнув, що тут таке. Він озирнувся, чи ніхто з його службовців не прислухається, потім змовницьки спитав:

— Цінний товар?

— Килими й індійський шовк. Можна їх вигідно продати?

— До вечора я позбавлю вас від них.

— І яка буде ваша частка?

— Половина на половину, як і належить.

Герасім почав сміятися:

— Тобто ми товар збираємо, мучимося з ним, припроваджуємо сюди й ділимо з вами, а ви тільки штани протираєте?

В очах грека майнув гнів. Якийсь волоцюга-моряк сміє так розмовляти з ним, шанованим на весь Марсель купцем?

— Якщо це вам не підходить, то робіть як знаєте, — сказав він, оговтавшись. — Але пильнуйте, бо митники мають своїх вивідників скрізь… Прохопиться хтось десь словом…

— Так?! — невинно перепитав Герасім. — А ви не боїтесь, що вони можуть заглянути і в ваші бочки?

— Хай собі заглядають, мені-то що до того! — відповів кір Ламбрініс, але вже не так упевнено. — Я замовляв маслинову олію, заплатив мито, до мене ніхто не може причепитися.

— Ось так! Маслинова олія! Але ж ті бочки якісь дивні! Мені навіть здалося, що в деяких із них дзвенять клепки. Ну, то ходімо в трюм, пане!

— Що ви хочете? — купець поблід і заступив йому шлях.

— Щоб ви були людиною! Рука руку миє. Інакше брудними залишаться обидві… Ну, то як зробимо з килимами?

— Двадцять відсотків вас влаштовує?

— П'ять було б у самий раз. Але щоб не довго балакати, хай буде десять — і по руках, пане!

Пан Ламбрініс зітхнув до глибини душі: