Підняти вітрила! - Раду Тудоран

Ні, це таки голос Аднани, дитинно-чистий, але чому він співає саме тут, у цих водах, де втікав Улісс?

Антон протер очі і глянув на корму, стріпуючись, мов від доторку чарівливої руки.

Тут підійшов Мігу й дуже сором'язливо спитав:

— Пане, а що таке зирена?

— Мабуть, сирена, Мігу. А «зирена» вимовляє, певне, Ісмаїл, бо він не дуже добре володіє нашою мовою.

— Так, це він сказав, що Аднана — сирена й заведе нас у скруту.

Капітан засміявся, мов дитина…

«Сперанца» спокійно йшла далі морем Улісса… Минали години, ночі, дні… Аднана відбувала вахту, потім шукала собі куточок, де її ніхто не турбував, і сиділа мовчки.

В останній день року разом із сутінками праворуч бугшприта з'явилися береги Франції й вогні Тулона, які пливли аж до півночі, а опівночі зникли за свинцевою тінню мису…

Були скелі на морях, були й бурі, і тисячі небезпек, були, мабуть, і сирени! Але сирена з палуби «Сперанци» мала зійти на берег у Марселі, і Ісмаїл, в якому враз прокинулась незвичайна доброчесність, поквапився зібрати всі її речі у вузол, щоб чарівниця зійшла на берег хоч на мить швидше.

Вдруге Антон Лупан побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Пан Ламбрініс, марсельський імпортер, повідомив контору порту, що корабель загинув з вантажем, посланим з Пірея кіром Ніколакі.

Але назва шхуни, записана на дошці з крепом, не викликала в душі капітана ніякого відчуття. Думки його зараз були про інше, він відклав на пізніше справи з митницею, конторою порту і йшов по причалах старого порту до будинку Аднани.

Майдан канатників був одразу біля порту. Зараз тут не товпились матроси й капітани, тому майдан ніби поменшав. Аднана колись думала, що він безкінечний, тільки каштани стояли так само гордовито. Серце дівчини билося сильно, підкочуючи клубок болю до кутиків вуст. Вона йшла поряд з Антоном, перетинаючи залитий сонячним світлом майдан. Він уперше тримав її під руку, і вони сором'язливо торкалися плечима одне одного.

— Коли ви виходите? — спитала Аднана, не дивлячись на нього.

— Не знаю.

Дівчина повернула голову. Відчула в його колосі сум, нерішучість, сумнів — і все це разом.

— Тільки-но розвантажимось, я поїду до Сен-Мало, — пояснив він.

Але де канатники? Де капітани вітрильників, матроси?.. У порту було більше пароплавів, ніж вітрил… За десять років майдан перемінився. У лавках продавали фрукти й овочі. Лише подекуди у дверях котроїсь із приземкуватих лавок звисали бухти канатів.

— Ось бульвар! — сказала Аднана. Вона нерішуче зупинилась, бо й бульвар наче перемінився. У наріжному будинку була пекарня, перед нею колись, — тоді Аднана ще не ходила до школи, — дідок із конопляною борідкою щоранку читав Біблію, сидячи на стільчику, а біля нього стояв кошик із білими булочками. Кошик і зараз стояв там само, стояв і стільчик, ті ж самі булочки по п'ять і по десять сантимів за штуку, але замість діда сиділа бабуся в чепчику з густим мереживом, у чорному фартуху з білими плямами від борошна.

Хлопчик з портфеликом, за яким шкутильгав кривий на одну ногу білий песик, зупинився перед кошем, поклав монетку і вибрав найрум'янішу булочку. Цуцик, терплячий і сповнений самоповаги, стояв поряд, піднявши поранену ногу. Хлопчик розламав булочку надвоє, зважив шматки на долоні, повагався трохи, простягнув більший шматок песикові, і вони розійшлися — один пішов до школи, а другий додому, шкутильгаючи по тротуару, залитому сонцем.

— Бачив? — спитала Аднана.

— Так, і я хотів би, щоб ти не обманулася, опинившись серед людей. Одні ділять хліб, а другі камінці…

— Я сумуватиму за Негріле! — сказала раптом дівчина, перемінюючи мову, ніби не хотіла, щоб він висловив думку до кінця.

Антон стишив крок і спитав тремтячим голосом:

— Аднано, тобі страшно повертатися додому?

— Так, страшно. Мені здається, я не знайду тут нікого… — А за мить додала майже із жахом: —Навіть самої себе… Здається, ніби мене нема… Я навіть не знаю, чи й раніше в мене було це саме волосся, ці самі очі, що й сьогодні, чи й раніше я теж звалася Аднана?..

Антон схопив її за руку:

— Ти стомилась, Аднано. І якщо й звали тебе колись інакше, мені подобається твоє нинішнє ім'я.

Вона звела очі й глянула на нього, ніби не чуючи слів, неспроможна повірити.

— Мені подобається твоє волосся, твої очі, ти вся, отака, як зараз, а не така, якою була колись…

Він швидко озирнувся довкола, ніби боявся, що поряд може виявитись хтось із членів екіпажу й почути його.

Ні, Аднана не розуміла, вона не могла повірити. А він, віднайшовши сміливість, говорив далі:

— Сьогодні всі мої тривоги й страждання видаються марними… Я сяду на поїзд, поїду в Сен-Мало… За два дні повернусь… Мабуть, уже й П'єр не думає про наші колишні наміри… Бачиш, Аднано, все в світі має кінець. Ми розтратили свій порив, готуючись роками до мандрівки, а вона виявилась понад наші сили.

Зараз з Аднаною розмовляв хтось інший, а не той чоловік, який знайшов її на кораблі кіра Яні, не той, що затято переслідував піратів, не той, що ходив у Червоне море на Мусара… Вона відчувала, що такий він їй ближчий, але все одно внутрішнім зором шукала того, іншого…

— Ходімо, Аднано! — враз пожвавішав Антон. — Я залишу тебе в батька, а сам… Коли повернуся