Віннету І - Карл Фрідріх Май
Щойно він сказав це, як ми почули крики кайова, а через якусь мить вони з’явилися з-за кущів, ніби з-за завіси. Вони перестрибнули кущі і прибігли до нас. Але оскільки бігли один поперед одного, то це виглядало не як організована група, а радше як вервиця поодиноких бігунів. Ми втішилися з цього, бо так їх легше зупинити.
Сем Гоукенс обома руками дав їм знак зупинитися. Я чув, як він кричав їм щось, але не зрозумів, що саме. Це не відразу дало ефект, але після того, як він ще раз повторив свій крик, передні кайова зупинилися, а за ними — ті, що прибігли слідом. Він говорив із ними і час від часу показував на нас. Тоді я звелів Стоуну і Паркеру тримати вождя і загрозливо наставив ножа проти нього. Кайова закричали від жаху.
Сем знову заговорив до них. Потім із натовпу виступив один індіанець, мабуть, другий вождь, і підійшов до нас маленькими обережними кроками. Показуючи на трьох полонених, Сем сказав сповненим поваги голосом:
— Тепер ти бачиш, що я казав правду, ми захопили їх.
Другий вождь стояв із перекривленим обличчям і роздивлявся усіх трьох.
— Обоє зв’язаних воїнів ще живі, але вождь, здається, уже мертвий! — сказав він.
— Він живий. Просто кулак Вбивчої Руки кинув його на землю. І свідомість покинула його. Але незабаром вона повернеться. Зачекай трохи! Коли вождь отямиться і знову зможе говорити, ми будемо радитися з вами. Але якщо хоч хтось із червоношкірих надумає підняти на нас зброю, ніж Убивчої Руки влучить у саме серце Танґуа!
Заарканення бізона. Дакота, прибл. 1887–1892 роки. Фото Джона Ґребла. Бібліотека Конгресу США.
— Як ви можете так чинити з нами, ми ж друзі!
— Друзі? Ви самі в це не вірите?
— Віримо! Хіба ми з вами не курили люльку миру?
— Так, але ми не можемо довіряти цьому миру.
— Чому?
— Хіба звичай кайова велить ображати своїх друзів та братів?
— Ні.
— А ваш вождь образив Убивчу Руку, тому ми не можемо більше вважати вас братами. Але ось він починає приходити до тями!
Танґуа, якого Стоун і Паркер знову поклали на траву, справді поворухнувся. Незабаром він розплющив очі й обдивився нас усіх по черзі, ніби намагаючись поволі відтворити у пам’яті останні події.
— Уфф! Уфф! — крикнув він. — Вбивча Рука побив Танґуа. А хто його зв’язав?
— Я, — зголосився я.
— Вождь наказує розв’язати його!
— Ти не послухав мого прохання, тож я не буду слухати твоїх наказів!
Його очі люто втупилися у мене.
— Мовчи, юначе! Бо Танґуа зітре тебе в порошок! — просичав він.
— Мовчання було б кориснішим для тебе, ніж для мене. Ти образив мене, тому я вдарив тебе. Вбивча Рука не дасть безкарно обзивати себе кротом і білим псом. Якщо ти не будеш поводитися ввічливо, буде ще гірше.
— Танґуа вимагає звільнити його! Якщо ти не послухаєшся, мої воїни зітруть тебе з лиця землі!
— Не сміши мене! Ти загинеш першим, і послухай, що я тобі скажу: он там стоять твої люди. Якщо хоча б один із них поворухне ногою без дозволу, цей ніж опиниться у тебе глибоко в серці. Чуєш!
І я притулив лезо ножа до його грудей. Він повинен був усвідомити, що він у нас у полоні і що я виконаю свою погрозу. Зависла пауза, під час якої він дірявив нас лютим поглядом. А потім зробив над собою зусилля і сказав уже значно спокійніше:
— Щó ти хочеш від Танґуа?
— Нічого, крім того, про що я тебе вже просив. Апачі не повинні загинути на пáлях.
— Ти вимагаєш взагалі не вбивати їх?
— Згодом ви можете робити з ними все, що захочете. Але поки ми з вами, вони мають залишитися неушкодженими!
Він знову помовчав якусь мить. Попри фарби війни, на його обличчі можна було побачити різноманітні емоції: лють, ненависть, зловтіху. Я планував, що наша з ним розмова триватиме довше, тож неабияк здивувався, коли він раптом погодився без подальших суперечок.
— Нехай буде так, як ти хочеш. Танґуа зробить навіть більше, ніж ти просиш, якщо ти пристанеш на його пропозицію.
— Що це за пропозиція?
— Але перед тим ти повинен запевнити мене, що я не мушу боятися твого ножа. Ти не зробиш мені нічого поганого, бо коли не дотримаєш свого слова і вб’єш мене, то мої воїни миттєво розірвуть тебе на шматки. Якими б хоробрими ви не були, двохсот воїнів вам не
