Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

хочу сказати — Феліксе, або, точніше, Лулу. Запам'ятай, ти не смієш запитувати з Парижа, як поживають Клосман чи Аделаїда, тільки із Занзибару! Інакше я візьму та й не поїду на Занзибар, а значить, і ти теж. Але байдуже, хоч би де я перебував, а з Парижа мені таки треба зникнути. Ти помічаєш, як ясно я мислю? Нам із Зазою треба вшиватися, о, я вже вживаю якісь шахрайські вирази. Хіба мазурики не кажуть «вшиватися»? Ну, та звідки тобі, джентльменові, а тепер ще й молодому панові з родини, таке знати! Треба оголосити домовласникові, що я виїжджаю, і те ж саме зробити з квартирою Зази. Ми переберемося до якогось гарненького передмістя — в Булонь або в Севр, і те, що від мене залишиться — чимало, звичайно, бо цей залишок буде із Зазою, — матиме інше ім'я, логіка вимагає, щоб я назвався Круль; так чи так, а мені необхідно вивчити твій підпис, сподіваюся, що на це спритности в мене вистачить. Там, у Версалі або деінде подалі, доки я подорожую, ми із Зазою зів’ємо собі гніздечко, щасливе й шахрайське… Але, Армане, я хочу сказати — дорогий Лулу, — він спробував якомога ширше розплющити свої маленькі очиці, — заради бога, дай мені відповідь на таке запитання: за який кошт ми з тобою будемо жити?

Я відповідав, що це питання ми вже вирішили. У мене є банківський рахунок на дванадцять тисяч франків, який я й надаю в його розпорядження в обмін на кредитний лист.

Маркіз був зворушений до сліз.

- Джентльмен, — вигукнув він. — Джентльмен з голови до п'ят! Якщо не ти, то вже й не знаю, хто має право передавати привіт Мінімові й Радикюлю! Наші батьки із захопленням перекажуть тобі у відповідь від них вітання. Останній келих за джентльменів, якими ми є з тобою!

Наша зустріч тут нагорі так затяглася, що ми пересиділи години затишшя, коли всі вирушають до театру. Ми підвелися, коли вже настала легка, тепла ніч, а тераса знов почала заповнюватись народом. Незважаючи на мої протести, він оплатив обидва обіди й чотири пляшки лафіту.

- Разом, порахуйте все разом, — гукнув він до метрдотеля. — Ми одна істота в двох іпостасях. Наше ім'я Арман де Крулоста!

- Слухаю, — відповів метрдотель з поблажливою усмішкою, яка далася йому дуже легко, адже на чай він одержав просто велетенську суму.

Веноста довіз мене фіакром до мого кварталу. Дорогою ми домовилися про нову зустріч, коли я маю вручити йому свою готівку, а він мені свій кредитний лист і обидва квитки.

- Bonne nuit, а tantot, monsieur le marquis![162] — вигукнув він з хмільною помпезністю, потискуючи мені руку. Я вперше почув з його вуст це звертання, й від думки про єдність реальности й видимости, яку мені дарувало життя, втілюю чи цю видимість в реальність, мене пробрав холодок радости.

Розділ п’ятий

Як винахідливо вміє життя здійснювати наші дитячі мрії, з розпливчастих і туманних робити їх реальними й відчутними на дотик! Хіба моя хлоп'яча фантазія не передбачила чарівности інкоґніто, яким я тепер насолоджувався, продовжуючи виконувати протягом декількох днів обов'язки кельнера, ще тієї далекої пори, коли ніхто й гадки не мав про те, що я принц Карл? Кумедна й мила дитяча гра! Тепер вона стала дійсністю, в тій мірі й до того ступеня, що я на цілий рік — про те, що буде після закінчення цього терміну, я намагався не думати — ставав володарем шляхетської грамоти маркграфа! П'янке усвідомлення, яким я насолоджувався від хвилини пробудження до самої ночі й знову, проте ніхто з мого оточення в домі, де я грав роль кельнера в блакитному фраку, ні про що анті трохи не підозрював.

Поблажливий читачу! Я був дуже щасливий. Я цінував і любив світську манеру, яка надає себелюбству видимість любови до інших. Якого-небудь дурня це таємне усвідомлення, можливо, змусило б виявляти непокірність і зухвалість стосовно начальства й пихату непривітність до нижчих. Тоді як я ніколи ще не був такий чарівно чемний з відвідувачами ресторану; мій голос, коли я говорив з ними, ніколи не звучав так м'яко й стримано; а з тими, хто вважав мене за «свого брата», — з колегами-кельнерами й товаришами по дортуару на верхньому поверсі, — я ніколи не був настільки веселий і милий, як у ті дні, забарвлені для мене красою таємниці й пронизані усмішкою, яка, одначе, скорше стерегла оту таємницю, ніж її видавала; стерегла, принаймні, з чистої розсудливости, бо, хто знає, хіба не могло статися, що носій «мого» нового імени на наступний ранок, протверезівши й напоумившись, пошкодував про нашу домовленість і вирішив від неї відмовитись. Я був досить обережний, аби з доброго дива кидати роботу в моїх годувальників; хоча, власне, серйозних підстав для тривоги у мене не було. Надто вже Веноста був щасливий від знайденого — проте, знайденого спочатку мною, а потім уже ним — рішення його проблеми, а притягальна сила Зази була для мене запорукою незмінности намірів маркіза.

Я не помилився. Наша урочиста домовленість відбулася десятого липня, а наступна, заключна зустріч мала відбутися не раніше двадцять четвертого. Проте ми побачились уже сімнадцятого чи вісімнадцятого, оскільки він зі своєю подругою прийшов обідати до «Сент-Джеймса» й, коли довідався про те, що я не передумав, підтвердив непохитність свого рішення.

- Nous persistons, n'estce pas?[163] — прошепотів він, коли я ставив перед ним тарілку, на що я відповів рішуче і водночас дискретно: — C’est entendu.[164]

Я обслуговував його з шанобливістю, яка, власне кажучи, скорше свідчила про самовідданість, і кілька разів з удячности величав Заза «madame la marquise», а вона не втрималася від того, аби лукаво мені не підморгнути.

Після цього я, вже не боячись зробити легковажний вчинок, оголосив мсьє Махачеку, що сімейні обставини змушують мене не пізніше першого серпня покинути службу. Він про це й слухати не хотів, казав, що я проґавив термін для попередження, що він не може без мене обійтися, що після такого самовільного відходу мене вже ніхто не візьме на роботу, погрожував не заплатити мені платню за поточний місяць і так далі. Досяг він цим лише того, що я, прикинувшись, ніби він пройняв мене своїми доводами, шанобливо йому вклонився, хоча про себе вирішив піти з «Сент-Джеймса» ще до першого числа, тобто негайно. Бо якщо мені й здавалося, що час до початку мого нового й вищого