Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Я вичікував.
- Певна річ, цей лист я вручу вам, — додав він. Як і раніше, я мовчав. Він пояснив:
- І, звичайно, квитки — теж.
- А на що ви будете жити, — поцікавився я, — коли в моїй особі тринькатимете гроші в чужих краях?
- На що я буду… ох, так! Ви мене просто приголомшили. У вас така манера ставити запитання, наче ви навмисне намагаєтесь мене спантеличити. А й справді, любий Крулю, як же ми це влаштуємо? Я, слово чести, не звик думати, на що я житиму наступного року.
- Я тільки хотів звернути вашу увагу на те, що не так просто позичити кому-небудь свою особистість. Але облишмо це питання. Я не хочу примушувати вас до відповіди, це вже було б схоже на пронозливість, а там, де пахне пронозливістю, я пасую. Це не gentlemanlike.[159]
- Я тільки думав, друже мій, що вам удасться перенести певну дещицю спритности та вправности з іншого вашого існування в існування джентльмена.
- Обидва мої існування пов'язує щось значно міцніше: деякі заощадження, дуже скромний поточний рахунок…
- Я в жодному разі не хочу ним скористатися.
- Ми вже якось візьмемо це до уваги при наших розрахунках. Є у вас при собі ручка й папір?
Він швидко обмацав свої кишені.
- Так, самописна ручка. Але паперу — ні клаптика.
- У мене є.
Я вирвав аркуш зі свого записника.
- Мені хотілося б подивитись на ваш підпис.
- Навіщо? Втім, як вам завгодно. — Сильно нахиливши ручку вліво, він накреслив своє ім'я й підсунув аркуш до мене. Цей підпис, навіть догори дригом, виглядав дуже кумедно. Він не закінчувався розчерком, а скорше починався з нього. Нижнє закруглене «Л» тяглося праворуч і, описавши дугу, поверталось назад, щоб, перекресливши себе, далі, вже в овалі, який утворився від цього розчерку, вузькими, нахиленими вліво літерами закінчити ім'я «Луї» і потім «маркіз де Веноста». Я не міг втриматися від усмішки, проте схвально йому кивнув.
- Підпис успадкований чи власного винаходу? — запитав я, беручи у нього з рук ручку.
- Успадкований, — відповідав Луї. — Тато розписується так само, але не так красиво, — додав він.
- Отже, ви його перевершили, — промовив я машинально, оскільки зосередився на спробі відтворити підпис, що мені, до речі, цілком вдалося. — Слава богу, я не зобов’язаний перевершити вас. Це було б навіть помилкою.
Тим часом я зробив уже й другу копію, на мій погляд, менш вдалу. Зате третя знову вийшла бездоганно. Я закреслив дві перші й подав йому аркуш. Він сторопів.
- Неймовірно! — вигукнув він. — Здається, ніби ви просто перемалювали його через кальку. А ви ще не хочете нічого чути про пронозливіть! Але я сам не такий уже незграбний, як ви гадаєте, й чудово розумію сенс ваших вправ. Вам потрібен мій підпис, щоб знімати гроші через циркулярно-кредитний лист.
- А як ви підписуєтесь у листах до батьків?
Він на мить спантеличився, але тут же зрозумів.
- Ну, звичайно ж, я маю час від часу писати старим, хоча б листівки. Що за молодець! Ви про все подумали! Дома мене кличуть Лулу, тому що я в дитинстві сам себе так називав. Ось як я це роблю.
Робив він це так само, як і повний підпис: елеґантне «Л», потім овал, що перехрещується з першою літерою, і всередині нього «улу» — косими маленькими літерами, з нахилом уліво.
- Гаразд, — сказав я, — з цим ми впораємось. Є у вас при собі хоча б декілька рядків, написаних вашою рукою?
На жаль, у нього таких не виявилося.
- Тоді напишіть, — попросив я, простягаючи йому чистий аркуш паперу. Пишіть: «Mon cher papa,[160] люба мамо, шлю вам свою подяку й вітання з цього прекрасного міста, яке стало вельми значним етапом моєї подорожі. Я захоплений новими враженнями й забуваю про те, що колись здавалося мені най важливішим у житті. Ваш Лулу». Щось на кшталт цього.
- Ні, саме так! Це просто прекрасно. Крулю, vous кtes admirable![161]
Дивовижно, як ви завиграшки таке складаєте.
І він, слово до слова, написав мої фрази прямими літерами, ледь нахиленими вліво й настільки ж тісно притуленими одна до одної, наскільки далеко розбігалися літери у мого покійного батька, але відтворити їх було також неважко. Зразок я запхнув собі до кишені. Потім розпитав його про слуг у замку, про кухаря, кухарчуків, про кучера, якого звали Клосман, про камердинера маркіза, тремтливого шістдесятирічного чоловіка на ім'я Радикюль і камеристку маркізи Аделаїду; зібрав точні відомості навіть про домашніх тварин, верхових коней, левретку Фріпон та мальтійську болонку маркізи — Мінім, істоту, що постійно страждає розладом травлення. Що далі велася розмова, то веселіше нам ставало, хоча ясність думки і здатність тверезо оцінювати речі в Лулу мало-помалу затьмарилися. Я здивувався, чому в його маршруті не передбачено Лондона. Виявилось, що Лулу добре знав його, бо провів там два роки як учень приватного пансіону.
- Проте, — сказав він, — було б добре додати до програми ще й Лондон. Адже тоді я міг би так легко зіграти штучку із старими й у розпал подорожі майнув би звідтіля до Парижа, до Зази!
- Та ви ж і не розлучатиметеся з нею!
- Правильно, — вигукнув він. — І це всім штучкам штучка! Це я бовкнув якусь нісенітницю, яку з вашою ідеєю годі порівнювати. Pardon. Від щирого серця прошу вибачення. Штучка якраз у тому й полягає, що я впиваюся новими враженнями і водночас залишаюся разом із Зазою. Подумати лишень, що я повинен дотримуватися обережности й не можу звідси розпитувати ні про Радикюль, Фріпона й Мініма, але водночас цікавитимуся ними із Занзибару. Зрозуміло, це не можна поєднати, проте якраз і відбудеться поєднання двох особистостей на великій відстані один від одного. Послухайте, Крулю, ситуація вимагає, щоб ми з вами випили на брудершафт! Сподіваюся, ви не проти? Коли я розмовляю сам з собою, я теж не звертаюся до себе на «ви». То вирішено? Вип'ємо з цієї нагоди! Твоє здоров'я, Армане, я
