Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

— А якщо я завтра повідомлю, де знаходиться дівчина?

— Завтра і отримаєш! Скільки?

— Дес… двадцять… п’ять, — видобувалося з глибин обшарпаного злиднями тіла.

— Отримаєш тридцять тисяч, як скажеш, де моя гостя. Гроші і документи на плантацію тобі завтра привезе Самур.

Сказав і вийшов.

Вперше Сем зрозумів, що не продешевив.

А справу з розшуками дівчиська, яке так потрібне Даві, не збирається відкладати, — роздумував, уже стоячи на кормі швидкохідного катера, яким повертався додому. Зараз же візьме джипа і поїде у джунглі. Здається, кралечку Ероут заховав у закинутому сарайчику.

Іншого варіанту не було.

До Ентанго причалили, орієнтуючись на ліхтарі, в самий раз запалені Фатухелом. Старий ліхтарник ще сидів на лавці в оточенні бездомних собак і димів цигаркою.

З появою Сема, котрого кожен пес мав за свого і завжди зустрічали щедрим попискуванням, на цей раз попіднімали морди і почали гарчати.

— Чого б це вони? — здивувався Фатухелу. — Ти, може, Семе, чогось несвіжого з’їв, га?

Але Сем лише рукою відмахнувся. Що він скаже старому диваку, котрий за чадом смердючої цигарки не почув благородних ароматів, які йшли від кишень, напханих флаконами.

Жоден пес не подався за Семом, хоча тутешні дворняги знали, що цей чоловік ніколи не пхнув ні одного з них ногою, як це робили інші, та тішились, коли чули різке ячання. Вони знали, що Сем любив поночі, по роботі, виносити надвір мищину із залишками вечері, ставити перед собою і дивитися, сидячи навприсядки, як хапають вічно голодні собаки ласий шматок. Вони товклися біля миски, виривали один перед другим просто з пащі ще не проковтнутий шматок, хрумали вареними риб’ячими головами просто біля Семових колін, пускаючи довгі цівки слини. Їм було байдуже до думок людини, вони завжди зайняті одним — боротьбою за шматок зі столу господаря.

Сем любив спостерігати за собачим вовтузінням. Він не ходив до школи, де б міг толком навчитися читати і писати, не мав учителів, котрі б розповіли про природу людської моралі. Батьки настільки запаморочені щоденною роботою, що від них годі чекати на якесь умозаключения.

У років десять його відвезли на Суматру до Бінгасара і навіть віддали до справжньої школи. Сем зубрив на незрозумілій арабській мові священні книги і отримував удари палками за невивчене домашнє завдання. А він і не збирався нидіти над уроками, бо весь час займався поза школою сілатом — системою прийомів самозахисту. Це видалося куди більше цікавим, ніж нікому непотрібне зубріння. І він тікав зі школи щодня. Про це швидко довідалися, Сема добряче побили палками і забрали назад на Ентанго. Навіть батько допетрав, що тамта арабська наука не принесе Семові користі. Робота — ось головна школа, — сказав єдине більше-менш мудре синові, що і запам’ятав Сем. Відтоді рідко коли виїздив з Ентанго, з малих літ примудрився носити за плечима бідон, навчився знімати з стовбура гевеї зроблену з половини кокосового горіха чашечку, куди збігав дорогоцінний сік, і не дивлячись, влучно, через плече виливати латекс в бідон.

Сем пізнавав світ самотужки. Дивився, як боряться за шматок з помий дворняги і вибудовував власне сприйняття світу, свою життєву філософію. Іноді, коли менший брат намагався поцупити зі столу рисовий буцик, Сем корчив таку гримасу, як це робили собаки у момент зустрічі з ворогом, що малий з острахом забирав руку і тікав з-за столу. Коли Сем, звівши докупи й без того глибоко посаджені очі, кидав на якусь річ — то моє, всі знали — краще не сперечатися, хлопчисько свого не віддасть і не відступиться.

… Джип стояв на подвір’ї. Поруч — нікого, тільки картатий півень, наслідивши на сидінні, спав на кермі.

— А киш-ш-ш! — спробував тихо прогнати півня Сем, щоб не сполохати нарваним когутячим криком Ероута. На щастя, на тлум піднялися собаки, і ремствування півня потануло у гавканні голодної зграї. Листям шовковиці сяк-так стер з сидіння послід і вмостився за кермо. Флакони запхав у бардачок. Довелося сильно вдарити дверцятами, бо вони ніяк не хотіли зачинятись і в будь-який момент пляшечки могли повипадати. Добре гримнувши ще раз, почув відлуння брязкоту ключів. Навіть не помітив, що ключі стирчали на приладі запалювання. Очевидно, Ероут забув повісити їх на цвях біля дверей. Але воно й до кращого: не доведеться заходити до хати і пояснювати голландцеві, куди збирається просто зараз податися. Відтепер Сем сам собі господар, та ще й який!

Обіцяна винагорода вимагала швидкого реагування і Сем вуркнув у джунглі, не зважаючи на численні вибоїни. Стрибаюче світло фар раз по раз сполохувало нічне птаство, іноді під колеса потрапляли дрібні лісові гризуни, а на підйомі, за яким тяглася дорога на закинуту плантацію, по траві проповзла метрова стрічка змії. Джунглі не любили пізніх гостей, котрі порушували закони нічного полювання, і через це Семові довелося зменшити швидкість і бути обережнішим, не таким хвацьким — мало яка звірина могла податися за світлом фар.

Обабіч дороги на вироблену ділянку доживали віку спрацьовані, старезні гевеї. Сюди б вкласти добрий гріш, закласти нову плантацію, змусити землю заново відродитись — і рахуй, матимеш такий хосен, що ой-йо-йой.

Світло фар ковзнуло крізь виснажені гевеї і відбилося довгими пригніченими тінями стовбурів на тлі закинутого сарайчика. Щось підказувало хлопцеві, — дівчину Ероут заховав таки саме тут.

Крутнув вліво і світло фар чітко зафіксувало сидячого на землі Ероута. Він спав, прихилившися до дверей. Сем викарячив очі від здивування, бо був переконаний, що голландець давним-давно дає хропака у ліжку.

Ероут заворушився, прикриваючись рукою од світла, безпомічно зайорзав ногами:

— Хто, хто тут?

— Я, Сем. — Хлопець повагом вийшов з машини. Якусь хвильку постояв над розлізлою постаттю голландця, пхнув ногою у товсту сідницю: