Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Шукай його на острові. Він не тут, він десь далеко. Шукай його і знайди, бо доля твоя нерозлучно зв'язана з його долею; він дасть тобі славу і багатство.

— Це Орніччо! — раптом вигукує адмірал. — Звичайно, це він! Недарма я весь час відчуваю його відсутність.

— Подивись сюди, — каже мавр. — Що ти бачиш у глибині кристала?

— Орніччо! — вигукує адмірал. — Так, це, безперечно, він. Але що це він несе у руках?

Щось важке… Він підходить до людини, що сидить на коні… Господи, та це ж я сам сиджу на коні! Він простягає мені щось. Як сліпуче блищить ця річ на сонці! Невже це правда і морена не збрехала мені?.. Франческо, підійди сюди! Здійснюються заповітні мрії мого життя… Підійди сюди. Ти бачиш, що простягає мені твій друг?

Величезний холодний кристал сяє переді мною голубуватим світлом. Подвоєну і спотворену його гранями, я бачу в ньому білу руку адмірала. Щоб приховати своє зніяковіння, я низько схиляюсь над каменем.

— Я бачу, — бурмочу я над силу. — Він простягає вам щось велике і важке. Як виблискує ця річ на сонці! — зніяковіло повторюю я адміралові слова.

— Це корона! Це корона, Франческо! Орніччо мені подає корону! — гукає адмірал.

Раптом я відчуваю, що рука, якою він спирається на моє плече, стає мені надто важкою. І, оглянувшись, бачу, що кров помітно одливає від адміралового обличчя і він, хапаючи відкритим ротом повітря, починає падати на килим.

Спочатку ми мали відплисти з Кадіса 6 жовтня, але після маврового пророцтва пан почав так квапитися, що 25 вересня 1493 року ми вже знялися з якорів. Наша флотилія складалася з великого адміральського судна «Марія-Галанте» (або «Маргіланта», як його назвали матроси), чотирьох вантажних кораблів менших розмірів і дванадцяти малих карак. Командирами наших кращих кораблів були призначені Алонсо Мендель, Алонсо Перес Ролдан, Бартоломео Перес і Перес Ніньйо.

Багато різних людей юрмилося на палубах наших кораблів, коли ми відпливали, а ще більше тих, що залишалися, проводжали щасливців заздрісними поглядами. Крім матросів, солдат-піхотинців і кавалеристів, ремісників і землеробів, з нами відпливало багато шукачів пригод, що вирушали у Новий Світ заради зиску і розваг.

З тих людей, яких захопила вища мета, я можу назвати Дієго Колона, який прибув до Іспанії поділити труднощі подорожі зі своїм славетним братом, синьйора Хуана де ла Косу, космографа, отця Антонія де Морачену, знаного за свої праці по вивченню та опису землі, і севільського лікаря — доктора Чанку.

Я маю змогу перелічити їх, бо ці люди пливуть з нами на флагманському судні; що ж діється на інших кораблях, я не берусь оповідати. Я знаю тільки, що вся наша флотилія навантажена кіньми, свійською худобою, птаством, землеробським інвентарем, насінням, плодовими деревами-саджанцями і запасом різноманітних товарів для обміну з індіанцями.

Нашого доброго Аотака не було з нами. Принц Хуан залишив його своїм пажем, аж поки ми повернемося в Європу.

Уночі перед відплиттям, коли вже всім командам було наказано не сходити з кораблів, нас окликнули з невеликої галери і зажадали спустити трап. Оскільки всі люди екіпажу зобов'язані були перебувати на місцях, вартові відмовились виконати вимогу.

Адмірал, який вийшов на гамір, звелів прийняти новоприбулих, і через хвилину вся палуба наповнилась блиском і брязкотом зброї. Червоне полум'я смолоскипів тремтіло на латах і оздоблених, пір'ям шоломах.

Я захотів ближче розглянути начальника загону, заради якого мій суворий пан порушив свого наказа.

Мені вказали на молодого пана, майже юнака, з вродливим блідим обличчям і жвавими чорними очима. Він стояв, спираючись на довгий, не по зросту, меч, і слідкував, як розміщували людей його загону.

То був Алонсо де Охеда, далекий родич короля, призначений згодом капітаном однієї з наших карак.

Невеличка жовта хмаринка пробігала по обрію, наближаючись до корабля. Несподівано сходився дужий вітер. Він здійняв цілу хмару дрібних бризок, і, якби ми не перебували у морі, я не завагався б присягнутись, що це пилюка, яку здіймає гарячий сироко[105] влітку на дорогах.

Досвідчені моряки з острахом озирались навсібіч. Скидалося на те, що наближається буря.

Ми щойно щасливо поминули Саргассове море, обійшовши його з півдня. Вітер увесь час дув попутний, і наша флотилія ніскільки не потерпіла в дорозі. Паруси і снасті мали такий самий свіжий вигляд, як і тоді, коли ми відпливали.

Командири заспокоювали недосвідчених, переконуючи їх, що наші судна здатні витримати будь-яку бурю.

Був переддень святого Симеона, — отець Антоніо де Морачена запропонував відслужити молебень цьому святому, щоб він відвернув од нас лихо.

Але ще не настав вечір, коли шквал налетів з такою силою, що «Марія-Галанте» врізалась у бік «Кардери» і збила їй форштевень[106].

Буря була дужа, але десь години за чотири вгамувалася. Готуючись до неї, адмірал розташував нашу флотилію таким робом, щоб малі судна містилися посередині чотирикутника, створеного великими суднами; але силою вітру всю флотилію розкидало навсібіч.

Чернець удруге запропонував помолитися Всевишньому про наше спасіння, але у нього бурею вихопило молитовник і з такою силою кинуло в обличчя офіцерові, який стояв навпроти, що застібками йому подряпало шкіру.

Це було щось неймовірне. Коли ми плавали минулого разу біля Азорських островів, нас захопила буря, але тоді серед нашої команди, крім мене та Орніччо, не було жодного недосвідченого новачка. А зараз ці бідолахи зчинили