Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
«Саме так!» — подумки сам собі сказав старий, втретє і востаннє починаючи трясти тронку, переливчастий дзвін якої був ніби пересипаний ніжними звуками.
Після цього, почепивши дзвінок на місце, старий спустився довгими кам’яними сходами, що вели на шкільне подвір’я. На останній сходинці він став, мов вартовий, біля бронзового лева й трохи зачекав. Стрепенувся на звук дверей, що відчинилися, глянув туди й простежив поглядом за постаттю, яка промайнула по сходах. Задоволено всміхнувшись, мош Тімофте пішов назад і зупинився біля канцелярії. Не помилився він і цього разу. Перший учень, який вихопився на перерву, був, звісна річ, Тік.
Так, так! Саме Тік перший пронизливим криком возвістив, що почалася перерва. За кілька мить просторе подвір’я, обсаджене тополями й каштанами, з довгими рядами лав та окремих лавок, подвір’я, на якому можна було б проводити десяток футбольних матчів водночас, одразу захопила галаслива й різношерстна дітвора. Учні розбивалися на групи, відновлювали ігри, перервані попереднім уроком, або починали нові, по класах, по групах у несусвітенному оглушливому галасі, однак кожен тут робив своє: кінські перегони, стрибки, м’яч, еквілібристика, біг наввипередки, крики, сміх, вигуки, оплески, кривляння, довіра таємниць, футбол, похвальба, клятви, бутерброди, нишком кинуті погляди, під’юджування і знову футбол. Але була тут територія тільки для старших учнів — ті готувалися до екзаменів або статечно прогулювалися, заклавши руки за спини, коментуючи спортивний сезон або останні фільми, і час від часу виказували презирство до малюків, від чийого гамору й крику аж у вухах закладало. А малюки тайкома показували їм услід язики, навіть не думаючи про те, що за кілька років вони поводитимуться точнісінько так само; але зараз, аби дошкулити старшим, вони знову заводили ігрища й розваги з таким галасом, який звучав, мов постійна канонада на спокійній досі території у затінку каштанів.
В одному із закутків нашвидкуруч зімпровізували футбольне поле, і всі глядачі підтягнулись до воріт: тут по черзі випробовували своє щастя футболісти із середніх класів. За штанги воріт, як і завжди, правили купи з одягу, картузів, каміння і светрів. Воротар, учень восьмого класу, не пропускав жодного м’яча. Навіть коли Тік, єдиний із малюків, якого не помітили, що він чужак (причини ці з’ясуються пізніше), метнувся стрілою до м’яча, вдаючи, ніби щосили вдарить у лівий кут, а насправді спрямував удар у правий, воротар не розгубився й зупинив м’яча, кажучи банальним спортивним терміном, на самісінькій лінії воріт. Роздосадуваний бідолаха-нападаючий показав воротареві великого язика і, звісно, розчарований невдачею, подався в інший бік. За ним потяглася, ніби скоряючись якомусь давно заведеному порядкові, ціла ватага хлоп’яків.
— Чи ти ба, Тіку, як сьогодні стоїть Сергій! Іду на парі — ти сьогодні йому не заб’єш, щоб я так жив!
Тік зневажливим поглядом окинув зухвалого малюка і вирішив негайно поставити його на місце:
— Я? Йому?!. Ха-ха!.. Та я ж тебе пустив би голого, аби погодився з тобою на заклад, чуєш? Та ти ж залишився б, мов схема людини в підручнику з анатомії, аби я мав такий розум, як у тебе! Я навіть шкуру твою забрав би… Якби я не був зараз учнем, то вже грав би в національній збірній…
— Та-а-ак! Я знаю… Ти хвалько. А я тобі кажу, що сьогодні ніхто не зможе забити Сергієві! Давай заклад!
— Твоє щастя, що мені не подобаються бідняки, тобто зубожілі люди… Інакше негайно прийняв би твою пропозицію.
Тікова рука погрозливо потяглася до носа бравого любителя битися об заклад, ще дужче ошелешивши прихильника воротаря.
Тік запримітив на майданчику гімнастичних снарядів рослявого хлопця, який починав займатися акробатикою. Самотньому сміливцеві було не більш як шістнадцять, але його статура, особливо м’язисті руки, виказували при кожному рухові надзвичайну силу і гнучкість.
Тікова ватага слухняно подалася за своїм проводирем, наслідуючи і його ходу, і його поставу. Повільно рухаючись, витягнувши шиї і втупившись поглядами в одному напрямку, малюки ніби виконували якийсь загадковий і невідомий ритуал. Це засвідчував і ритм кроків, і особливо те, що ця найгаласливіша й найшаленіша шкільна ватага приголомшливо мовчала.
Цілковита тиша стояла й на майданчику гімнастичних снарядів. Глядачі — і великі, і малі — дивилися, аж серце завмирало, на те, що відбувалося в них над головами. Хлопець по мотузці без вузлів, і не допомагаючи собі ногами, як хутенько відзначив Тік, видерся вгору, до перекладини, де були прикріплені спортивні снаряди, і звідти легким стрибком, майже сальто-мортале, як знову відзначив Тік, перелетів і вчепився в товстий кабель, що висів без діла за п’ять метрів угорі над усім шкільним подвір’ям. Потім дуже спокійно, усміхаючись комусь згори, він за кілька секунд знайшов якнайкращу позицію для відпочинку.
— Бачите! — звернувся Тік до своїх малюків, які перестрашено стояли довкола. — Це Урсу, однокласник моєї сестри й найкращий мій приятель. Ми з ним разом працюємо на брусах. Побачили б ви, як ми обидва робимо сальто-мортале… А це дрібниці…
— Хвались менше, миршавцю, — різко кинув йому довгов’язий хлопець. — Бо добалакаєшся до того, що тебе вже прийняли виступати в цирку.
Образливі слова, сказані довгов’язим при малюках, спантеличили Тіка, і він на мить аж рота роззявив. На щастя, довгов’язий одразу ж подався шукати другу жертву, а вибирав їх лише з-поміж найменших, тому й не почув, як Тік напучував своїх супутників:
— Коли вас хтось запитає, як називається ота дурнувата пташка, котра весь час трясе хвостом, то ви кажіть — трясогузка…
Скуйовдженому малюкові не вдалося довести до кінця своєї словесної, жорстокої за наміром помсти тільки тому, що його найкращий друг, здоровань, якого він називав Урсу, почав нову вправу вгорі, у них над головами. Хлопець пустився швидко йти — а йшов він по дроту на руках та ще й при кожному рухові перевертався, тримаючись на одній руці, — а це, треба сказати, під силу далеко не кожному. Коли від дроту до колоди-перекладини залишалося метрів чотири-п’ять, хлопець несподівано гойднувся й пролетів у повітрі.
У глядачів вихопився крик, але тільки на мить, бо
