На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

З триповерхового облупленого будинку націсти вивели закривавленого чоловіка, він упав, Його потягли бруківкою до грузовика. Сергій Миколайович чув, як хрипів, стікаючи кров'ю, чоловік і як несамовито кричали троє його дітей — два хлопчики, років десяти й восьми, і дівчинка, трохи менша.

Та Сергій Миколайович не повинен чути цього, адже він глухонімий…

Троє гітлерівців залишились охороняти будинок, а решта, взявши свою напівживу жертву за ноги, кинули її в машину і поїхали вниз, до центра міста. Діти плачучи побігли за машиною. Той, що біг попереду, спіткнувся, з усього розгону вдарився об каміння бруку, крикнув од болю. Брат і сестра підвели його. Вони зупинились, дивлячись услід машині, що повезла їхнього батька. Навколо запала тиша, чути було лише схлипування дітей. Дівчинка раз по раз витирала брудною долонею сльози, розмазуючи їх по щоках.

Сергій Миколайович відчув, як заграли м'язи його рук, і піймав себе на-тому, що вій випростався, наче й не ніс на спині важкого кошика, повного риби. Дюез, мов нічого й не було, трохи накульгуючи, ішов собі, незворушно посмоктуючи глиняну люльку. Сергій Миколайович знову згорбився й почимчикував за товаришем, скоса поглядаючи на свою довгу тінь збоку.

Промчало кілька машин. Зненацька одна з них загальмувала біля Сергія Миколайовича.

— Стій! — вигукнув офіцер, що вийшов з кабіни грузовика. З кузова вискочило кілька есесівців-та італійських солдатів.

Сергій Миколайович не зупинився, але сильний удар прикладом автомата у бік змусив його похитнутися.

Дюез обернувся, побачив, що його товариша взяли в кільце, і, кульгаючи ще дужче, подибав до есесівців.

— Чим він завинив перед вами? — спитав він у офіцера, виймаючи з рота люльку й по-старечому відкопилюючи нижню губу.

Офіцер, очевидно, вважав нижчим своєї гідності давати йому відповідь. Обернувшись до свого сусіда, він спитав:

— Хто цей кульгавий?

— Присягаюсь головою, — рішуче сказав один з італійців, — що цей суб'єкт зовсім не кульгавий.

Дюез зрозумів, що не можна гаяти й секунди. Спокійно нагнувшись, він підняв ліву штанину, мовчки показуючи есесівцям ногу з вирізаною литкою, і почав байдуже, навіть з деяким задоволенням розповідати:

— Це мене гадюка вкусила. Є така невелика жовта гадючка у нас на Корсіці. Її укус — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо, де вона вкусила. Так я взяв ножа й вирізав собі литку.

Офіцер поморщився.

— Що несеш? — спитав він Сергія Миколайовича. Той втупив нерозуміючий погляд в офіцера і, звичайно, не відповів.

— Що несеш, йолопе? — загорланив офіцер.

На цей раз Сергій Миколайович запитально поглянув на Дюеза, який відповів замість нього.

— Сьогодні нам поталанило:.. Ми несемо наш вилов на ринок. У кошику свіжа риба.

— Я питаю не тебе, а його.

— Він не відповість на ваше запитання, пане офіцер.

Офіцер вийняв пістолет з кобури:

— Хай спробує.

Сергій Миколайович мовчки дивився на офіцера, наче не розуміючи, чого від нього вимагають, а Дюез, махнувши рукою, безтурботно посміхнувся, ніби йому було зовсім байдуже, чи вб'ють його товариша, чи ні.

— Я його знаю з дитинства. Він за своє життя не вимовив ще жодного слова. Він народився глухонімим. Зате сіті тягне краще за нас усіх…

Офіцер знову обернувся до італійця:

— Може, тепер ти скажеш, що цей паршивець не глухонімий?

— Я, мовчу, — квапливо відповів той.

— Тоді я можу поспорити, що він прекрасно вміє говорити. Він зараз розповість нам, звідки йде, — куди поспішає, що збирається робити в Трієсті.

Наближалося тяжке випробування. Від недавнього удару прикладом у вухах Сергія Миколайовича гуло. Він не знав, чи покласти свою ношу на землю, чи й далі тримати її на спині… Есесівці з цікавістю дивилися на свого офіцера, який впритул підійшов до рибалки й прицілився йому в лоб.

— Лічитиму до трьох, — сказав він, — якщо не відповіси, підеш на той світ глухонімим. Зрозумів?

Та рибалка, очевидно, нічого не зрозумів. Він мовчав і неспокійно позирав на свого супутника, бачачи, що йому погрожують смертю.

— Раз, — сказав офіцер.

Сергій Миколайович дивився прямо в дуло наведеного на нього пістолета.

— Два!..

«Ех, Сергію, — майнула думка в полковника, — не в свої справи ти поліз…» У вухах гуло ще дужче. Він ясно бачив, як палець з лакованим нігтем ліг на курок, курок подавався туго…

— Він же глухонімий, пане офіцер, — знову пробурмотів Дюез, — од народження жодного слова не сказав… а сіті тягне краще за всіх…

— Три!..

Пролунав постріл. Дюез підстрибнув на місці, викликавши загальний регіт націстів. А Сергій Миколайович, не здригнувшись, і далі стояв собі, наче приріс до землі.

Постріл був провокаційний — стріляв у повітря есесівець, що стояв зліва. І скільки напруження, яка неймовірна зібраність потрібна була Сергієві Миколайовичу для того, щоб не почути цього пострілу. Відверто кажучи, він був готовий до гіршого. Адже міг вистрілити й сам офіцер. А йому треба було тільки мовчати. Мовчати й тим самим врятувати себе й свого товариша Дюеза, якому за ці кілька секунд теж довелося стільки пережити, що він вибухнув задушливим кашлем і відхаркнувся кров'ю. Потім настало полегшення. Гітлерівці перерили в кошику рибу, частину її висипали в кузов грузовика і відпустили їх.

До базару дійшли спокійно.

Дюез раптом виявився непоганим торговцем: він закликав покупців, набивав ціну, божився, лаявся. Сергій Миколайович спочатку з цікавістю дивився на дрібнички, що їх продавали довкола місцеві умільці, на пробки, перетворені у вигадливі фігурки, на дерев'яних козлів, мавп і слонів, на лахміття, яке винесли господині для обміну на продукти. Потім він і сам включився в торгівлю: сів на землю за прилавком, поставив поруч кошик. До