На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Півгодини тому ще видно було щогли кораблів на рейді, темні площадки пристаней; видно було, як диміли труби пароплавів, у густих сутінках сріблилися невеликі хвилі.

Тепер усе потонуло у вечірній імлі. Тільки по тихому сплеску прибою відчувалося, що море близько.

— Уже зовсім темно, — не відриваючи погляду од вулиці, шепнув Вася.

Мехті мовчав.

Зненацька почувся гуркіт автомашин. Через кілька секунд світло синіх фар упало на приморський» майдан. З машин зіскакували солдати і розбігалися вздовж набережної; чути було короткі накази. До майдану під'їжджали все нові машини.

— Що це означає? — з тривогою спитав Вася.

— Це, здається, за нами, — протягом відповів Мехті.

Брук і стіни весь час обмацували сині промені.

Вася відчув, що в нього ослабли коліна. Серце обірвалося. Ні, не за себе, він боявся за Анжеліку! Невже її схопили? «Вона спритна, винахідлива… Ні, не може бути, щоб Анжеліка… Але чому ж тоді ця облава?..»

За вікном розлігся, завмираючи, пронизливий крик. Вася відсахнувся од вікна:

— Анжеліка!

Земля захиталася під його ногами. Злетівши вгору, обірвалася висока гойдалка, і він падав, падав із страшної висоти, і перед його очима мелькали шибениці… дула автоматів…

Новий крик Анжеліки повернув Васю до дійсності. Він притиснув до грудей автомат і кинувся по сходах вниз.

Та Мехті виявився прудкіший за нього. Він схопив Васю за плечі й потяг нагору. Між ними зав'язалася боротьба.

— Пусти, пусти, Мехті! Вони ж уб'ють її! Пусти! — хрипів Вася, силкуючись вирватися з дужих рук Мехті. Та Мехті, здавалося, нічого не чув.

Втягнувши Васю на площадку, Мехті зупинився.

— Анжеліко! Анжеліко! — у відчаї вигукнув Вася. Мехті затис йому рукою рота і сказав глухим, якимось не своїм голосом:

— Якщо ти не замовкнеш… то не знаю, що я з тобою зроблю! Ти що, хочеш, щоб і тебе вбили?

Крик Анжеліки звучав дедалі відчайдушніше, він лунав зовсім поруч.

— Хай убивають! — мало не плачучи, прошепотів Вася. — Перш ніж вони уб'ють мене, я встигну покласти чоловік двадцять! А схоплять — буду разом з Анжелікою! Відпусти, Мехті, благаю тебе…

Вася не доказав, раптом похитнувся і в знемозі притулився до стіни.

Мехті відчував, що сили зраджують і йому. Він знав, які муки доводиться терпіти Анжеліці.

Коли б це раніше, Мехті, мабуть, не втримався б, вихопив би пістолет, вибіг на вулицю і спробував би зробити неможливе: вирвати Анжеліку з лап гітлерівців. І так було б встократ легше, ніж стояти бездіяльним біля вікна й слухати, як кричить Анжеліка. Та Мехті розумів: гітлерівці того тільки й ждуть: адже вони на те й розраховують, що партизани не витримають, кинуться на виручку товаришці — прямо під фашистські кулі! Ні! Стій тут, Мехті. Ти ж сильніший і розумніший за них… Анжеліку ти все одно не врятуєш, а інших поставиш під удар: фашисти вийдуть з кіно неушкодженими, і, хто знає, скільки добрих, чесних людей загине від їхніх рук. «Насамперед ти повинен дбати про успішне виконання завдань», пригадалися Мехті слова полковника. В ім'я обов'язку ти мусиш перемогти самого себе, Мехті.

Нахилившись над Васею, Мехті поторсав його за плече:

— Васю, друже, опам'ятайся! Опам'ятайся, Васю! Нам не можна більше лишатися тут. Васю, ти чуєш? Вставай!

Вася чув голос Мехті наче крізь сон. Він дивився на нього каламутними очима. Свідомість поволі приходила до нього.

— Вставай! — уже наказав Мехті. — Вставай, Васю. треба йти звідси.

І тут до них знову донісся голос Анжеліки.

— Відпустіть мене! — кричала вона з останніх сил. — Моя зміна починається! Моя зміна починається, мені треба поспішати! Відпустіть, ви чуєте?

Анжеліка давала їм знати: сеанс в кінотеатрі починається, поспішайте!..

— Спасибі, Анжеліко, ми чуємо тебе, — тремтячим голосом сказав Мехті й обернувся до Васі: — Ти чуєш, Васю, вона нагадує нам про наш обов'язок. Ми повинні висадити в повітря кінотеатр! Ти чуєш, Анжеліка кличе нас!

Так, Вася чув кожне слово Анжеліки. Він поволі поправив свій пояс, хрипло сказав:

— Ходімо!

Було ясно, що Анжеліка, сама того не бажаючи, привела німців на набережну. І треба було негайно вислизнути з цієї пастки.

— Чого ж ти ждеш? — нетерпляче вигукнув Вася. — Мерщій туди, до кінотеатру!

— Так… Якщо вдасться, — думаючи про те, як їм вийти звідси, сказав Мехті.

Зовні він здавався спокійним, але думка його працювала з гарячковою швидкістю. Перш ніж вибрати це парадне, він уважно вивчив усі ходи й виходи з нього. Це був великий будинок, з виходами на різні вулиці, з кількома парадними під'їздами. Але ж оточено весь квартал, і дороги закриті з усіх боків. Єдине, що допомагало їм, — це темрява й німецька форма, яка була на обох.

Мехті підійшов до вікна й поглянув на майдан. На ньому було повно-повнісінько німців. Вони заходили у всі парадні й ворота, витягали звідти людей. Люди не розуміли, чому їх хапають і перевіряють у них документи; вони кричали, лаялись. На майдані зчинилося неймовірне сум'яття. Мехті побачив, що німці підходять до будинку, де ховалися вони з Васею. Він ніби тільки цього й чекав.

— Ходімо, Васю. Мерщій! — квапив він. — Нам треба загубитися серед солдатів. Розумієш? Нібито ми разом з ними шукаємо партизанів.

— Зрозуміло.

Розчинивши навстіж парадні двері, вони вибігли на вулицю. Назустріч їм кинулося троє есесівців. Есесівці були явно спантеличені: коли ж ці двоє встигли заскочити в під'їзд, у який ще наче ніхто не входив?

— Мерщій на горище! — скомандував Мехті. — І візьміть більше людей, виламати двері!

Він повторив цей наказ кільком есесівцям, і за мить близько п'ятнадцяти гітлерівців уже бігли на сьомий поверх до горища.