На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Вася не озивався. До вибуху лишалося хвилин дванадцять.

— Так, це він. Я бачив цю картину, — ще голосніше повторив Мехті, штовхнувши Васю. Та Вася був зараз до всього байдужий. У вухах його весь час звучав крик Анжеліки. Йому здавалося, що крик цей звучить і з екрана, крізь гуркіт танків і рев літаків.

— Так, я бачу цю картину уже втретє, — і Мехті, підвівшись з місця, потягнув за собою Васю.

Знову звідусіль зашикали: тіні Мехті й Васі лягли на екран. Незабаром тіні зникли…

Вася й Мехті квапилися відійти якнайдалі. Вони йшли тією ж дорогою, якою прийшла сюди Анжеліка.

На перехресті, в середніх кварталах міста, розвідники уповільнили крок.

«Анжеліко, рідна!.. Ти почуєш, ти почуєш наш голос! І взнаєш, що ми живі, що ми, мстимо за тебе!» думав Вася, дивлячись на місто.

— Уже час, — сказав Мехті.

І одразу ж пролупав гуркіт вибуху.

Мехті не знав, то ланцюг сьогоднішніх невдач ще не закінчився — вибухівку вони лишили в одному місці залу, і вибух зруйнував бокову стіну приміщення, поховавши під нею лише невелику частину глядачів. Більшість же гітлерівців уціліли і зараз, озвірівши від люті, шаленіли й металися навколо зруйнованої стіни. А за кілька хвилин вулиці Трієста знову освітило синє, стрибаюче світло фар, і всі дороги, що вели з міста, закишіли мотоциклістами.

Однак Мехті й Вася були вже далеко. Вони простували пагорбами, куди мотоциклісти не могли піднятися.

Бігти було важко, розвідники спотикалися об груддя, кущі, каміння, падали, знову підводились, повзли…

І все-таки фашистам вдалося натрапити на слід розвідників.

Тільки-но вони минули покинуту каменоломню, як почули валування собак, яких пустили по їхньому сліду. Незабаром позаду гримнули перші постріли. Німці стріляли навмання, та одна з випадкових куль влучила Васі в ногу, зірвала ніготь з великого пальця. В чоботі захлюпала кров. Помітивши, що Вася дуже кульгає, Мехті зупинився:

— Що з тобою?

— Дрібниці. Палець.

Але Вася відчув, що більше не може бігти.

Гавкання собак чути було дедалі ближче. Ось вони з'явилися на сусідньому пагорбі… Це були два розлючених доберман-пінчери, які з хрипінням рвалися з цепів.

— Лягай, Васю! — крикнув Мехті й сам упав на землю. — Треба спочатку знищити собак, а то вони зіпсують усю справу!.. Гляди ж, не промахнись!

Два постріли злилися в один. Несамовито заскавчали шукачі… Німці, не припиняючи стрілянини, кинулися до пагорба, на якому сховалися розвідники.

Кілька куль відскочило рикошетом від великого каменя, що лежав поряд з Мехті й Васею. Незабаром розвідники помітили в темряві силуети багатьох солдатів, що швидко повзли пагорбом угору. Мехті подивився навкруги: позаду круча, схили якої поросли карликовими соснами, ліворуч починався підйом у гори; там в'юнився вузенький путівець.

На путівці німці наздогнали б їх дуже швидко, а кручу Вася, мабуть, не здолає.

— Васю, — пошепки сказав Мехті, — візьми мій пістолет, а мені дай свій автомат.

— Що ти збираєшся робити? — сторожко спитав Вася, передаючи йому зброю.

— Слухай мене, Васю. Ліворуч від нас путівець. Бачиш?

— Бачу.

— Так ось: я затримаю їх тут хвилин на п'ятнадцять, а ти за цей час повинен встигнути відійти якомога далі. Якщо я не наздожену тебе, ти не жди, а постарайся добратися до табору.

— Ні! — твердо сказав Вася.

— Васю, у нас лічені секунди! Ти думаєш, я так легко дамся їм у руки? Я спущуся по кручі. Навряд чи хтось із них осмілиться кинутись туди за мною!

— Не піду, Мехті!

— Васю, якщо ти зостанешся, ми загинемо обидва. А так — обидва врятуємось! Негайно ж іди в табір. Виконуй наказ! Ну!

Вася пішов, раз по раз оглядаючись, а Мехті відкрив швидкий вогонь. Він давав з автомата коротку чергу й одразу ж міняв місце. Так, не дозволяючи німцям наблизитись, Мехті поступово рачкував до краю кручі. Ось ноги його звисли над урвищем; Мехті підтягнув їх. Голову він сховав за кам'яною брилою. В Мехті полетіли гранати. Та кам'яна брила надійно захищала його спереду, і лише кам'яні скалки дощем сипалися на Мехті. Позад нього гранати не вибухали, а коли й вибухали, то десь далеко внизу: вони не могли завдати йому ніякої шкоди.

Мехті давно міг би сховатися від німців, скотившись униз по кручі, але він не переставав думати про Васю: чим довше він затримуватиме фашистів, тим далі відійде Вася…

Вася відходив путівцем. Спочатку він біг, забувши навіть про біль у нозі. Потроху нога почала дерев'яніти, й Вася пішов повільніше. Він часто зупинявся, прислухаючись до далекої стрілянини. «Чого ж він не тікає?» з тривогою подумав хлопець.

Йому страшенно хотілося повернутися назад, до Мехті, але Мехті мав рацію: удвох вони не змогли б утекти від німців. І все-таки як він міг залишити друга самого? Вася, мабуть, повернувся б назад, коли б гострий біль, що пронизував ногу, не змусив його сісти на землю. Він поповз у напрямі лісу. Стрілянина не вщухала ще кілька хвилин, а потім настала тиша…

… Зрозумівши, що по них уже не стріляють, німці зачекали кілька хвилин і почали обережно підповзати до каменя, з-за якого щойно гриміли постріли.

Однак ні за цим, ні за іншим каменем вони нікого не знайшли. Залишалося вважати, що вони зробили свою справу: дорога звідси була тільки одна — в кручу, а коли б навіть кіт зірвався з цієї кручі, то й він не лишився б живим.

Все-таки німці порадились і вирішили дочекатися світанку, щоб, спустившись в урвище, підібрати трупи й доставити їх у Трієст.

Але трупів вони не знайшли.

Вася зміг дістатися до штабу бригади тільки пізно ввечері, та й то лише за допомогою місцевих селян.

Поки лікар промивав його рану, хлопець досить плутано розповідав Сергієві