Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

Два снаряди один за одним ударили в бункер, і на лівій стіні з'явилась невелика, але виразна тріщина.

Янек знав, що це означає швидку смерть, але на пропозицію Густліка заперечливо похитав головою. Підійшов до бійниці і подивився в поле. На першому плані мідним вогнем горіли «пантера» і самохідна гармата, два стовпи ясного диму підпирали безхмарне небо.

За одну ніч піхотинці вирили в захисній дамбі бліндаж для штабу полку, спішно замаскували очеретом і зів'ялим гіллям.

У бліндажі перебували кілька штабних офіцерів, радисти і телефоністи, а також командир полку, який хрипким голосом кричав у трубку:

– Я казав, що до світанку – то твоє. Лізь тепер по голій землі, повзи, а до насипу мусиш дійти… Що далі буде, то вже моя справа. Уперед, хай йому грець! «Борсук» і «Куниця» на вихідних позиціях, чекаємо на тебе.

Телефоніст зловив кинуту трубку.

– Давайте сюди радянського розвідника й того босого танкіста.

– Слухаю, – командир охорони штабу віддав честь і, одхиливши брезента, вийшов.

Полковник, не відриваючись од бінокля, дивився в оглядову щілину на плоскі луки передпілля, на будинки в місті, обрамлені зеленню й білим шумовинням розквітлих садів. Трохи далі ліворуч над обрієм здіймалися в неч бо два стовпи диму. Звідти долинав гуркіт гармат, які методично щось обстрілювали. А на лінії фронту було більш-менш спокійно – тріщали кулемети, вели вогонь дві або три батареї батальйонних мінометів.

– Хитрі, – буркнув полковник, звертаючись до начальника штабу. – Ми в них під носом, але більшість вогневих точок мовчить.

– Чекають. – Майор кивнув головою і додав: – Гребля, мов пастка. Навіть якщо танкіст щиру правду каже, то за ніч могли його друзів прогнати зі шлюзу.

– Вночі не прогнали, – усміхнувся полковник і показав рукою на вузькі стовпи диму на обрії, – але не знаю, чи зараз…

– «Борсук» – сказав телефоніст, подаючи трубку.

– Слухаю… Ясно… Чекати, тільки чекати, поки не дам команди.

Брезентова завіса піднялась, увійшов Чорноусов з Черешником, а за ними прослизнув хорунжий і залишився біля дверей.

Полковник нікому не дав доповісти. Взяв Томаша за руку й підвів до спостережної щілини.

– Де ваш шлюз?

– Не видно.

– Там? – сердито запитав полковник і показав рукою вправо.

– Ні. Скоріше там, де ті два дими. Час би, громадянине полковник…

– Не твоє діло, – Командир кивнув головою і, злегка відштовхуючи його, запитав Чорноусова: – Багато засіків на греблях?

– Ні.

– Під будинками?

– Мало. Але над самою землею повибивали в стінах бійниці. В основному, кулеметні, але є й більші, значить для гармат, щоб стріляти прямою наводкою…

– Біля містка на плаці стоїть зенітна батарея, – вставив Черешник і на питальний погляд полковника додав: – Я бачив.

– Здалека?

– Зовсім зблизька, – відповів серйозно Томаш і додав: – Була домовленість, що на світанку червоні черги…

– Старшина, – сказав полковник, не слухаючи Томаша, – залишитесь при нашому штабі, поки не візьмемо Рітцена, а там своїх зустрінете. Я так домовився по телефону. Місто, як брама в стіні. Коли її виважимо з за-вісів, дві армії туди підуть.

– Є прохання, товаришу командир полку…

– Чотирнадцятий з «Росомахи», – доповів телефоніст.

– Ну й як? – кинув полковник у трубку і хвилину слухав. – Гаразд. Решта мене не обходить. Ти на греблі? Питаю, на греблі?… Гаразд. Сиди… Знаю, що жарко, але як на крок назад відступиш, віддам під суд, а хто перший увірветься до міста, нагород не пожалкую.

Закінчивши розмову, кинув, за звичкою, трубку й наказав командирові охорони штабу.

– Побіжи на позицію кулеметної роти і нехай дадуть три довгі черги трасуючими в напрямі отих двох димів. Червоними і низько над землею…

– Цього й чекають, – сказав офіцер, віддаючи честь,

І вийшов.

– Є прохання, товаришу командир полку, – ще раз проказав Чорноусов.

– Яке?

– Чекати при штабі тому, хто не звик, нудно. Прошу дозволити прилучитися до батальйону «Росомахи». Сержант знайомий там є, і ви, товаришу полковник, казали…

– Що казав?

– Про медаль. Польської поки що немає, – показав на гімнастерку, відхиляючи поли плащ-палатки.

Полковник глянув йому в очі, міцно потис руку й тільки після цього сказав:

– Згода.

Чорноусов, оддавши честь, чітко зробив поворот кругом. За ним вийшов Черешняк, за Черешником як тінь хорунжий. Мовчки рушили в бік фронту, бігли клусом, пригинаючись на відкритих місцях. Лише в ході сполучення офіцер притримав Томаша за плече.

– Рядовий, ви куди? – - За старшиною.

– Якого біса?

– Щоб ближче. Друзі там залишилися, – показав рукою на шлюз.

З сусіднього окопу, виритого у валі, заторохтів кулемет. Пласкою дугою, немов залізний прут, розпечений у вогні, небо перекреслила довга трасуюча черга.

Розділ XX ПОВІДЬ

Снаряди кришили бетонну баню бункера. Тріщина на лівій стіні з кожним ударом більшала, аж врешті стала довгою щілиною з нерівними вищерЄленими берегами, крізь яку до бункера зазирнув світанок. Брудний воєнний світанок, що сіявся із задимленого неба, мов осіння мжичка.

Густлік підвів червоні від диму очі, зітхнув і прошепотів:

– Того сигналу не діждемось.

Вистрелив з автомата в солдата, який підвівся, щоб кинути гранату. Німців було кільканадцять. Вони ховалися за рештками муру, в руїнах будинку, вичікуючи слушної миті. Раніше чи пізніше якийсь із них влучить у бійницю – і кінець, думав Єлень, хіба що перше цей бетон звалиться нам на голови.

На щастя, руїни захищали бійниці спереду, й снаряди влучали в бункер під гострим кутом, одбивалися рикошетом і, несамовито завиваючи, падали на мінне поле, вибухали разом із заритими в землю мінами.

Густлік знову глянув у щілину й спочатку не повірив, протер очі – сіро-блакитне небо прорізала червоняста смуга трасуючої кулеметної черги.

– Червона! – заволав Єлень, перекрикуючи гуркіт бою.

Не відповів йому ні Григорій, який стріляв з кулемета, ні Янек, який чатував зі снайперською гвинтівкою в руках.

За тих кілька хвилин, що минули, відколи осколок розбив Черешнякову гармошку, вони змінилися до невпізнання – Саакашвілі роздряпав до крові об бетон поранену щоку, Янекові під тюрбаном з мокрого рушника посиніли скроні. Обидва потемніли від диму, дивилися глибоко запалими очима, жадібно хапали ротом повітря. Відступаючи й знов підскакуючи до бійниць, хитались, оглушені безнастанним гуркотом, очманілі від порохового диму.

Патронні гільзи вкривали підлогу, дзвеніли при кожному кроці.

Кос підкинув до плеча гвинтівку, прицілився і вистрілив. Німець випустив гранату із зірваним запобіжником, чавунне яйце, вкотившись між цеглини, вибухнуло й розкинуло їх на всі боки.

Один танк зрушив з місця, підповз ближче, намагаючись знайти позицію, з якої міг би послати снаряда в