Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський
– Ордена дадуть.
– Медаль уже мені обіцяли.
– На що?
– Та ми якось ненароком у склад боєприпасів влучили…
Розвідники реготали щораз веселіше й гучніше. Шарикові це не сподобалось, отже підвів голову з Марусиних колін, гавкнув.
– Обіцяли та не дали. Поки що лише цукерки від сержанта Коса дістав. – Томаш витяг коробочку з кишені. – Зовсім розмокли.
– То я йому дала, – усміхнулася Маруся.
– Нічого, поїмо, – сказав Чорноусов.
Узяв коробочку, поколупав ножем злиплі цукерки і почастував тих, хто був найближче до нього.
– Якби в мене була така коробка, як у вас, товаришу старшина, щоб загвинчувалася, то не розмокли б.
– Оця? – запитав усміхаючись Чорноусов і, пересипавши махорку до шкіряного мішечка, віддав Томашеві коробку. – Бери. Бачу, що добрий солдат з тебе буде.
Підійшло двоє піхотинців – один з термосом, другий приніс у рюкзаку хліб і банку з цукром. Привів їх товстощокий господар роти.
– Привіт, союзники, – привітав розвідників і, віддавши честь, одрекомендувався: – Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел.
– Старшина Чорноусов, ласкаво просимо, – привітав його росіянин.
– Коли вже ви до нашого полку попали, та ще і полоненого привели, – сказав Шавелло, – такого бути не може, щоб пішли не поївши.
Солдати загомоніли, заворушились, забряжчали казанки. Перша пайка, мандруючи з рук у руни, потрапила до Чорноусова, а наступні – до Марусі й Томаша. Сержант потне старшині руку, зі старосвітською ґречністю поцілував руку санітарці й, пізнавши Черешняка, розкрив обійми..
– Матір божа! А що ти тут, гармоністе, робиш? А ми думали, що ви до Щеціна, до моря танком допливете. Де друзі?
– По той бік фронту.
– А гармошка?
– Там залишилася.
– Чекай, чекай… Юзеку! – гукнув' своєму солдатові. – Скоч мерщій до наших, принести гармоніку. Оце зустріч…
З-за рогу вийшов хорунжий і гукнув:
– Рядовий Черешник!
– Тут, – обізвався Томаш.
Хорунжий підійшов, зупинився і почекав, поки солдат устав.
– Слід відповідати: слухаю.
– Прийшов сказати вам, що справа частково з'ясована: Я зв'язався з штабом армії і встановив, що підозрілий, якого вчора арештували, справді сержант Кос, ви теж у складі екіпажу танка під тактичним номером сто два.
– Для мене це не новина, – кивнув головою Томаш. – А от вам, громадянине хорунжий, слід було б знати.
– Не намагайтеся говорити дотепи. До закінчення дій під Рітценом я дістав наказа мати вас на оці.
– Сідайте, товаришу лейтенанте, – запросив Чорноусов, показавши почесне місце біля себе на брезентовій плащ-палатці. – Сідайте, поснідаємо.
– Дякую, – неохоче відповів офіцер.
– Будь ласка, – запросила Маруся і притримала за морду Шарика, який мав охоту гаркнути. – Нам буде дуже приємно.
Дівоча усмішка перемогла. Хорунжий сів, узяв казанка і почав їсти. Поглядав на усміхнені обличчя навколо себе. Тільки Шарик гаркнув, однак збоку, вишкірив зуби і, відчуваючи, що виконав свій обов'язок, замовк, підставив Марусі голову під руку.
Чути було тільки кулеметну стрілянину на лінії фронту і працьовитий брязкіт ложок. Хорунжий почувався незручно, думав, що то через нього всі мовчать. Тому заговорив перший.
– Ми вже раніше зустрічалися. Собака впізнав, а ви ні.
– Помиляєтесь, товаришу лейтенант. Ми також упізнали, – спростував Чорноусов.
– І все одно запросили?
– Собака, хоч би який мудрий був – то все ж од людини дурніший. Хто його скривдить, на того й гарчить. А ми знаємо, що ви не зо зла. Просто по молодості.
– Така служба.
– Справа не в службі… у вас інше: неправильний підхід до людини, якщо дозволите старому солдатові мовити.
– Ви, звичайно, знаєте, як треба підходити до людини, – насмішкувато відказав офіцер. – Може, навчите?
– Поживеш, сам побачиш, – усміхнувся Чорноусов, хитаючи головою. – Скільки може бути шпигунів? Один на десять тисяч порядних людей, а може і на сто тисяч. Тому кожного, хто стрінеться, хапати не варто. А то впрієш, поки того, що треба, впіймаєш.
– Дякую за гостинність і за науку. – Хорунжий сердито поставив казанка й підвівся. – Я свою службу знаю.
– Ось і гармошку принесли, – вихопився сержант Шавелло, котрому дуже не подобалося назрівання міжнародного конфлікту. – Громадянине хорунжий, дозвольте, пані, дозвольте, товаришу старшина, дозвольте, – звертався по черзі відповідно до званя і поваги до прекрасної статі, а правою рукою показуючи на рядового, – Син брата, якого фашисти замордували.
– Рядовий Юзеф Шавелло, – виструнчився молодий.
Під музику смачніше їсться і людина до людини прихильніша стає.
– Прошу вас, сідайте і разом з нами послухайте, – притримала Маруся хорунжого.
Томаш, пробуючи, розтягнув міхи, глянув запитально на хорунжого й старшину. Офіцер не дивився в його бік, а Чорноусов кивнув головою.
– Може, те, що перед Одером про сьому роту, – підказав сержант Шавелло.
Навіщось надів окуляри у дротяній оправі й побачивши, що Томаш крутить головою, швидко погодився:
– Можна й інше, аби гарне. Череншяк пробіг пальцями по басах і саме в цю мить на металевих ріжках гармошки блиснули перші сонячні промені.
Музика глибоко зітхнув і заспівав тихо й сумовито:
Ой, не плачте, сестроньки, за братом, -
За три літа прийде він до хати.
Ой, не плач, дівчинонько, за милим, -
Він у полі б'є ворожу силу.
Рік минув, і другий проминає…
Гей, з війни танкісти повертають.
Їх питав молода Марися:
Чому Ясь з походу забарився?
Між слова пісні, як барабанний дроб, врізалась кулеметна черга. Томаш узяв акорда, щоб її перечекати, і розповідав далі:
Гей, з війни ми їдем, наречено,
Янека твого ми не веземо.
Він упав на річці під Берліном,
Він поліг на березі каміннім.
Розвідники заслухалися, розуміли пісеньку. Дехто вже підспівував. Юзек Шавелло задивився, мов на ікону, на Марусю. Дівчина похилила голову, витираючи хусточкою підозріло вологі очі,
Розділ XIX ЧЕРВОНІ ЧЕРГИ
Битва за шлюз після чотирьох навальних атак на якийсь час затихла. Під лісом догоряла німецька автомашина.
Кос лежав горілиць, спершись на мішки з піском, дивився крізь голі крокви в небо, пестив пальцями затвор снайперської гвинтівки, яку приніс Густлік, – війна змусила хлопця полюбити зброю.
У повітрі стояла тиша, лише від фронту зрідка постукував одинокий кулемет. Янек зітхнув, поправив цеглу під головою, що правила йому за подушку, і оглянувся на Густліка – той, доснідуючи, витирав хлібом рештки жиру з казанка.
– Така ж сама, як та, що її сибіряк подарував під Студзянками.
– Краща, бо нова, – з гордістю промовив Єлень, поплескуючи гвинтівку по прикладу, а потім розправив мундира на животі й сказав: – Не люблю воювати на голодний шлунок.
