Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

– Друга! – крикнув Густлік, показуючи на низьку вишневого кольору чергу, й простяг руку до перемикача.

– Почекай, – стримав його Кос.

– Аби встигнути. Фрици відчувають, що цей сарай довго не вистоїть. Лізуть, як собаки до кістки.

– А може, це ще не сигнал?

Перегукувались, не відходячи від бійниць. Затріщав Єленів автомат, йому завторив Григоріїв кулемет, ляснув поодинокий постріл Янекової гвинтівки. Друзі, покусуючи губи, напружено чекали третьої черги.

Янек поклав руку на перемикача. Якби навіть у цю ж мить завалилася стеля або граната влетіла досередини, то ще й тоді останнім зусиллям крутнув би металевого важільця. І якщо це справді сигнал, якщо висока вода досягне Рітцена, коли солдати підуть в атаку… Тоді ніхто не зміг би сказати, що Коса передчасно призначено командиром.

– Третя, – тихо прошепотів, побачивши, як по брудному небі промчала червона стрічка.

– Третя! – крикнув хрипким голосом.

На всіх обличчях засяяла усмішка, й Кос, зітхнувши з полегкістю, крутонув важіль детонатора. Ця мить надала сенсу всій їхній боротьбі. Натягли глибше шоломофони. Янек притиснув долонями до ушей мокрого рушника.

Ще секунду чекали, осміхаючись, вибуху. Потім усмішки заступило розчарування.

Кос удруге крутонув ручкою ї знов мить чекав надаремно. Розбив прикладом коробку перемикача, вирвав проводи й притиснув їх до контактів акумулятора. Стояли непорушно й чекали, хоч знали вже, що вибуху не буде.

Янек зірвав рушника з голови, кинув його в куток. Відчував, як долоні стають вологими, а по спині стікає струминка холодного поту. Марно, все марно…

До дійсності повернув їх близький вибух снаряда. Машинально обстріляли передпілля і знов зачаїлись із зброєю в бійницях, розуміючи, що найголовнішого вони вже не здійснять.

Нараз Густлік завив, мов поранений звір. Скочив, шарпнув за двері, що вели до сховища, повернув ключа й ще раз шарпнув, майже вириваючи замка.

– Заколю ту свиню!

– Стій! – Кос підскочив до нього, вхопив за руку.

– Глянь! – Густлік вирвав долоню.

Показав на розірвані кабелі, що стирчали під стелею, та обер-ефрейтора, який сидів у кутку із закривавленими губами, закриваючи голову від удару.

– Ніж у нього був?

– Зубами, негідник. Вислужувався, щоб його сюди посадити, просив свіжого повітря…

У Єленя від люті аж сльози набігли на очі. Перекинув у праву руку автомата, відтягнув аатвора й підвів зброю до пострілу.

– Що де тобі дасть? – стримав його Кос. – Шлюзу й так не вирвеш із завісів.

Єлень опустив автомата. Якусь мить стояв мов приголомшений, а потім підвів голову, глянув Янекові в очі.

– Кажеш, не вирву?

Ще секунду вагався і, зачинивши двері до камери полоненого, сказав голосним шепотом:

– Із завісів? Ще тільки, дві хвилини затримайте…

Кинув автомата на землю, різко повернувся, грюкнув люком.

Саакашвілі закінчив стрічку, простяг руку по нову й зарядив кулемета.

– Збожеволів? – запитав Коса, кивнувши головою на вихід.

Кос вистрелив раз і другий. Відскочив од бійниці, крізь яку близький вибух кинув жменю піску, і лише тоді відповів:

– Тільки чудо може врятувати нашу піхоту під Рітценом.

– А нас? – запитав грузин.

Випустив довгу чергу, зачекав хвилину, але відповіді не почув.

Єлень причаївся на мить в окопі. Треба було перебігти кілька метрів по відкритій місцині, щоб дістатися до бетонної облямівки шлюзу. Над самою землею посвистували кулеметні черги з танків, кулі косили траву, рикошетом одбивалиея від причальної тумби, дряпали бетон, немов хотіли викресати кров із каменя.

Густлік перечекав, поки вибухне наступний снаряд, на мить згаснуть кулеметні черги, а пилюка й дим прикриють його, і, рвонувшись уперед, перекинув тіло через край шлюзу.

Нога на сантиметр оминула щабель драбини, тягар тіла рвонув його вниз, але в останню мить встиг ухопитися за каната, яким раніше піднімали з Косом ящики з боєприпасами. Розгойдавшись на канаті, зачепив ногою об щабель, підтягнувся і перейшов на драбину.

Миттю спустився на палубу баржі. Поспішаючи, закинув ще два канати на рухомий гак, вмонтований в стіну шлюзу. Потім ухопив фаустпатрона, приліг за бортом і почав старанно прицілюватись у середню завісу сталевих воріт шлюзу.

Натиснув спуска. Блиснуло. Язик полум'я вилетів з труби, важка болванка вдарила в металеві штаби, вигнула їх.

Але це не задовольнило Густліка. Прицілився другим фаустпатроном в те місце, де сапери прив'язали, дротом вибухівку.

Попід греблями, що тягнулися крізь мокрі луки до Рітцена, у мілких окопах, за брустверами, що ледь закривали голови, під вогнем кулеметів і мінометів залягла готова до атаки піхота. Бездіяльність розтягувала хвилини, а страх, мов волога, вповзав під мундири, проймав аж до кісток.

Когось поцілив осколок. Поранений застогнав, підвівся і відразу ж дістав кулю. Підповзла до нього Маруся. Майже не піднімаючи рук од землі, намагалася розрізати ножем рукава. За нею Шарик, припавши головою до вемлі, прищуливши вуха, тягнув у зубах сумку з бинтами.

Чорноусов оглянувся на дівчину, неспокійно ворухнув вусами.

Трохи далі, біля босого Черешняка лежав хорунжий. Намагався рукавичкою стерти грязюку з погона й сердито бурмотів:

– Куди дивляться… Сигналу не помітили… Мало хто залишиться, поки твої підірвуть шлюза.

Ударив мінометний залп, і за кілька метрів попереду замовк кулеметник, що сидів у воронці. Хорунжий прислухався, чи не відізветься. Збагнувши, що солдат загинув або важко поранений, поклав довести, що й він відважний, зірвався, побіг.

Томаш притьмом вискочив за ним. Наздогнав, підбив ноги. Обидва впали, густа кулеметна черга пройшла по-над самими головами. Ще стрибок – і скотилися у воронку.

– Промазали, – посміхаючись і хапаючи ротом повітря, сказав офіцер. – Дивіться, щоб мені більше під ногами не плутались, – пробурчав лагідно, водночас виймаючи ручного кулемета із затиснутих пальців мертвого солдата.

– Не будь дурнем, не дай себе вбити.

– Рядовий, це ви мені?

– Ні. В партизанах так говорили. Така примовка.

З нашого боку зірвався шквальний вогонь, били гармати й міномети. Зрозумівши, що це вже підготовка до штурму,. захисники Рітцена теж відповіли сильним вогнем – рівними стібками строчили кулемети, прямою наводкою стріляли польові гармати. Близький вибух снаряда обсилав піском Черешняка й хорунжого.

– А щоб їх грім побив! – вилаявся офіцер, випльовуючи темну від піску слину.

Томаш не зрозумів, чи то він на адресу фриців, а чи має претензію, що сержант Кос ще не підірвав шлюзу. Аби не залишити офіцера без відповіді, зауважив по-філософськи:

– Треба обтрусити землю, бо живцем поховає. Вогневий поєдинок тривав, не даючи жодній стороні переваги. Блиснуло на зарослих лісом горбах за містечком, зашуміли горою снаряди, й важкий залп цілої батареї, рвонувши землю, викинув вгору шість стовпів болота, якихось двадцять метрів за піхотою. •

– Чорт! – неспокійно буркнув офіцер.

Хвилину здавалося,