Атлантида - Девід Гіббінс
Вони в’їхали до величезного круглого будинку, увінчаного блискучою білою банею. Джек побачив, що зовнішні панелі були вигнуті в такий спосіб, щоб ловити ранкове сонце над долиною. Ще одна група сонячних батарей була розташована нижче, поруч із будівлею, дуже схожою на генераторну станцію. Комплекс у цілому наче вийшов з якогось футуристичного фільму: це була пародія на місячні станції, але пародія набагато вигадливіша, ніж будь-що, створене колись НАСА.
Слуга зачинив за Джеком двері, і вчений обережно вийшов на середину кімнати. Прагматичний зовнішній вигляд приміщень анітрохи не підготував його до того, що він побачить усередині. Це була достеменна копія римського Пантеону, причому відтворено було навіть розміри оригіналу: тут могла розташуватися куля діаметром метрів у сорок, тобто приміщення було більшим за собор Святого Петра у Ватикані. Крізь розташований у верхівці бані отвір до приміщення проникав стовп сонячного світла, забарвлюючи кесонне склепіння та інтер’єр саме так, як того хотіли у другому столітті нашої ери творці споруди-оригіналу.
Нижче від бані у стінах ротонди видніли глибокі ніші та менші алькови, розділені мармуровими колонами та увінчані вибагливими антаблементами. Підлога та стіни були викладені строкатою мозаїкою в давньоримському стилі. Джек відразу впізнав червоний порфір, який так полюбляли римські імператори, зелений lapis lacedaemonis зі Спарти та чудовий giallo anticо, що його видобували в Тунісі.
Джек відразу відчув, що все це — не просто масштабна примха любителя антикваріату. Замість катафалків царів ніші були наповнені книжками, а алькови — картинами та скульптурами. Величезна апсида поруч із Джеком являла собою аудиторію з рядами розкішних сидінь перед великим кіноекраном; повсюди стояли комп’ютери. Прямо проти апсиди було розташоване гігантське вікно, що виходило на північ. Віддалений гірський хребет, що його Джек бачив із вікна своєї кімнати, тут загуляв увесь обрій, залишаючи тільки клаптик моря ліворуч.
Найбільше в усій цій пишноті вражало те, що було посередині, — річ цілком сучасна й водночас така, що анітрохи не вибивалася з концепції приміщення в давньоримському стилі. На п’єдесталі виблискував проектор сонячної системи на зразок тих, що стоять у планетаріях. Античний адепт міг підвести очі та побачити, що порядок у світобудові бере гору над хаосом; тут же людська фантазія зробила ще один крок уперед, до небезпечних царин гордовитості, до яких давня людина просто не наважувалася наближатися. Рішення спроекціювати зображення нічного неба на внутрішню поверхню бані являло собою зарозумілий порив до влади, спробу підкорити своїй волі навіть небеса.
Це була кімната для розваг, але господарювала в ній людина культурна та освічена, людина незчисленно багата та дозвільна, людина, «еґо» якої не знає жодних обмежень і яка завжди прагне домінувати в довколишньому світі.
— Скромний предмет моєї гордості, — пролунав під склепіннями знайомий голос. — На жаль, оригіналу я мати не міг, тож довелося створити копію. Ви маєте погодитися, що це вдосконалена копія. Тепер ви розумієте, чому я так зручно почувався у внутрішній печері вулкана.
Джек подумав був, що голос долітає ззаду, але насправді його джерело сиділо у кріслі біля віддаленого вікна. Крісло повернулося, і Джек побачив Аслана в такій самій позі й у тому самому червоному халаті, які він бачив перед тим, як утратити свідомість.
— Гадаю, цієї ночі ви насолоджувалися справжнім комфортом. Мої лікарі обробили ваше поранення. — Аслан указав на низький столик перед собою. — Поснідати не бажаєте?
Не рушивши з місця, Джек оглянув приміщення. Тут була ще одна людина — Катина асистентка, Ольга Борцова. Вона уважно дивилася на нього з однієї з ніш, із-за столу, вкритого великими й на вигляд старовинними книжками. Джек окинув жінку нищівним поглядом, але вона так і не відвела очей, наче кидаючи йому виклик.
— А де доктор Казантакіс? — спитав Джек.
— О, ваш друг Костас… — із грудним сміхом відповів Аслан. — Можете не хвилюватися: він живий та, можна сказати, здоровий. Наразі він допомагає нам на острові.
Джек неохоче перетнув приміщення. Його організмові конче потрібне було поповнення сил. Коли наблизився до столу, з’явилися два офіціанти з напоями та різноманітною їжею. Джек обережно сів у м’яке шкіряне крісло напроти Аслана.
— А де Катя? — спитав Джек.
Аслан проігнорував запитання.
— Гадаю, вам сподобалися мої картини, — світським тоном промовив він. — Я наказав увішати вашу кімнату моїми останніми придбаннями. Наскільки розумію, ваша родина особливо цікавиться кубізмом та експресіонізмом початку двадцятого століття.
У період після Першої світової війни дід Джека був одним із головних меценатів європейських художників, і галерея Говардів зажила всесвітньої слави своєю колекцією модерністського живопису та скульптури.
— Так, дещо мені сподобалося, — сухо відповів Джек. — Пікассо, «Жінка з немовлям», 1938 рік. Зникла з Паризького музею сучасного мистецтва у минулому році. Я бачу, ваша колекція не обмежується живописом. — Він жестом указав на скляну шафу в одній із ніш. Усередині зберігалася річ, усьому світові відома як маска Агамемнона, найбільший скарб із Мікен бронзового віку. Вона зберігалася в Національному музеї в Афінах, але, так само як і картина Пікассо, зникла під час серії зухвалих пограбувань, що прокотилися Європою минулого літа. Для Джека ця маска була символом шляхетності, що висміював пиху свого нового власника.
— Я був професором ісламського мистецтва, і моє серце завжди належатиме цій галузі, — сказав Аслан. — Однак я не обмежую своєї колекції тими чотирнадцятьма століттями, що минули після того, як Магомет почув слова Аллаха. Слава Божа сяє в мистецьких творах усіх часів. Бог благословив мене дарунком, завдяки якому моя колекція по-справжньому відображатиме Його славу. Слава Аллаху!
— Те, що ви вихвалятимете Аллаха, не приверне до вас друзів з ісламського світу, — відповів Джек. — Навряд чи комусь сподобається, що ви зберігаєте колекцію, яка наслідує Боже творіння.
Аслан зневажливо махнув рукою, але в цю мить зацвірінькав його мобільник. Натиснувши на кнопку, він заговорив гортанною мовою, яку Джек прийняв за його рідну казахську.
Їжа на столі мала вельми апетитний вигляд, і Джек скористався з нагоди поцінувати її.
— Даруйте. — Аслан поклав телефон на місце. — Втіхи втіхами, а справи для мене — на першому місці. Недотримання термінів постачання, а клієнт дуже важливий. Ну, ви розумієте.
Джек вирішив ніяк на це не реагувати.
— Гадаю, я в Абхазії? — поцікавився він.
— Ви не помилилися. — Аслан натиснув на кнопку, і його крісло повернулося до мапи Чорного моря на протилежній стіні. Він навів лазерну указку на район перемежованих широкими долинами гір між Грузією та російським Кавказом. — Так веліла доля. Ці місця були літньою резиденцією ханів Золотої Орди, західної монгольської імперії, що існувала в басейні
