Атлантида - Девід Гіббінс

Після того, як минулого дня дослідники зійшли на борт ДСРВ, вони геть утратили відчуття часу. Кам’яний лабіринт був царством сутінку, оманливих тіней і нечітких форм. Вони почали підніматися коротким прогоном сходів, видовбаних у стіні розколини. Стало темніше, тож ученим довелося знову покластися на тьмяне світло капсул.

Нахил тунелю повторював загальні обриси шарів гірської породи, зріз яких був добре помітний на стіні. Прокладки з базальту змінювалися ділянками пресованого попелу, пемзи та уламків жужелю. Чим вище вони піднімалися, тим шпаруватішою ставала порода. З кам’яних брил, що нависали зі стелі, невпинно накрапала дощова вода. Потеплішало.

Метрів за двадцять тунель звузився, і струмок води, що біг назустріч ученим, перетворився на бурхливий потік. Джек відійшов убік і притулився до стіни — його тіло пронизував надзвичайно гострий біль. Катя наблизилася до нього, щоб допомогти рухатися проти води, яка вже сягала їм пояса. Нестерпно повільно вони пробивалися тісниною. Костас тим часом уже зник попереду, в серпанку випарів. Джек і Катя подолали найвужче місце проходу, і стіни відразу роздалися вшир, а потік знову перетворився на слабенький струмочок. Звернувши за кут, вони побачили Костаса, що нерухомо стояв на тлі тьмяного світла; з його одягу на камінь збігала вода.

— Це сонячне світло, — сказав грек. — Мабуть, ми перебуваємо трохи нижче від кальдери.

Пролам високо над ними був достатньо широким, щоб вони могли побачити велетенських розмірів печеру, яка лежала попереду: завширшки й заввишки вона була близько п’ятдесяти метрів. Стіни вертикально піднімалися до круглої діри, крізь яку, наче крізь вікно у даху, було видно блакитне небо. Джекові це видовище відразу нагадало римський Пантеон, старовинний храм усіх богів, грандіозна баня якого уособлювала владу над небом.

Але ще дужче вражало те, що було посередині печери. Угору здіймався величезний стовп вируючого газу, діаметр якого точно відповідав ширині отвору. Він здавався велетенською проекцією сонячного світла.

Учені кілька секунд зачудовано спостерігали за цим видовищем: газ зносився вгору з величезною швидкістю, створюючи ілюзію, що їх самих безупинно несе вниз, до вогняних глибин вулкана. Інстинкт підказував їм, що в печері має стояти оглушливе ревіння, але тут було напродив тихо.

— Це водяна пара! — нарешті вигукнув Костас. — Так ось що відбувається з дощовою водою, яка проникає всередину гори. Мабуть, внизу розташована справжня домна.

Жар, який дослідники дедалі сильніше відчували під час сходження, йшов від кратера, розташованого перед ними.

Вони стояли на зовнішньому краю широкої платформи, що пролягала обводом печери в кількох метрах над її дном. Уздовж цього обводу на однаковій відстані одна від одної у скелі були видовбані арки, такі самі, як та, з якої вони вийшли. На кожній із них було зображено вже добре знані вченим символи. За внутрішнім краєм платформи можна було побачити центральне узвишшя печери. На колонну з пари опиралися чотири кам’яні сидіння, кожне з яких мало вигляд бичачих рогів і дивилося на одну із сторін світу. Найбільше сидіння, повернуте до них, було почасти загороджене платформою. Кінчики рогів тяглися вгору, до круглої діри.

— Мабуть, це було щось на зразок тронної зали, — приголомшено мовив Костас. — Зала для аудієнцій, у якій верховні жерці приймали почесних відвідувачів.

— Зала предків, поховальна зала, а тепер зала для аудієнцій, — тихо сказала Катя. — Либонь, це наша остання зупинка на шляху до святая святих.

Полишивши субмарину, вчені перебували у ненастанному збудженні, яке живила низка надзвичайних відкриттів. Але тепер, коли вони наблизилися до серця вулкана, їхнє збудження стримувала тривога, наче щось підказувало їм, що за останнє одкровення доведеться сплатити високу ціну. Навіть Костас вагався, не бажаючи виходити з безпечного тунелю назустріч невідомому.

Урешті-решт саме Джек порушив чари цього місця. Він обернувся до своїх супутників; на його вкритому сажею обличчі виразно читався біль.

— Саме сюди нас вів текст, — сказав він. — Святилище Атлантиди розташоване десь поряд.

Без зайвих слів він потягся вперед. Сила волі — ось єдине, завдяки чому він іще тримався на ногах. Костас вирішив підтримати друга збоку, а Катя з непроникним обличчям ішла за ними.

Коли дослідники наблизилися до краю платформи настільки, що змогли побачити трон повністю, в очі їм ударив промінь світла, й вони інстинктивно прикрили обличчя долонями.

Праворуч і ліворуч матеріалізувалися дві постаті, і світло зникло так само раптово, як і з’явилося. Вчені побачили двох одягнених у чорне чоловіків, таких самих, як ті, з якими вони зіткнулися на підводному човні. У руках бойовики тримали автоматичні Гвинтівки «МП-5». Джек і Костас одразу звели очі. Про те, щоб спробувати вихопити свою зброю, і мови бути не могло: їх відразу скосила б злива куль.

Від них до центрального узвишшя тягнувся прогін із дванадцяти низьких сходинок. Унизу сходів стояв переносний прожектор — саме він засліпив учених кілька секунд тому. Прохід вів до скульптурного зображення бичачих рогів, кінчики яких вони бачили над краєм платформи. Ті служили за спинку для масивного кам’яного сидіння й були прикрашені значно пишніше, ніж решта скульптур.

На троні сиділа людина.

— Докторе Говард, радий із вами познайомитися.

Джек відразу впізнав цей протяжний гортанний говір — лише три дні тому він лунав із радіоприймачів «Сіквеста» під час протистояння з «Грифом». Тут його з Костасом брутально штовхнули донизу, й вони побачили самого Аслана. Він згорбився на троні, звісивши з боків могутні руки і впершись ногами в підніжжя кам’яного сидіння. Його бліде обличчя без ознак віку дещо нагадувало обличчя давніх жерців, але надмірна огрядність псувала це враження. Широкий червоний халат і східні риси обличчя уподібнювали його до східного деспота, такого собі дрібного Чингіз-хана, але цілком сучасні бойовики з автоматами обабіч трону розвіювали й цей образ.

Праворуч від Аслана стояла маленька людина, яка суттєво вирізнялася з усього оточення. Це була жінка з невиразними рисами обличчя, зі стягненим у вузол волоссям, одягнена у драпове пальто.

— О, Ольга Іванівна Борцова! — присвиснула Катя.

— Ваша помічниця дуже допомогла нам, — поблажливо посміхнувся Аслан. — Після того як вона вперше зв’язалася зі мною, я невтомно стежив за вашим судном. Я вже давно бажав відвідати цей острів. На щастя, мої люди знайшли шлях до цієї печери. Здається, ми прибули саме вчасно. — Його голос раптом набрав сили. — Я прийшов, аби заявити свої права на втрачену власність.

Більше не в змозі стримуватися, Костас кинувся вперед, але миттєво опинився на землі: йому в живіт врізався приклад автомата.

— Костас Деметріос Казантакіс! — пирхнув Аслан. — Грек…

Останнє слово він наче виплюнув.

Костас повільно підводився, а Аслан тим часом перевів погляд на