Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Боятися мене не треба, мене треба слухатися. Ще одна дурниця, і я пущу тобі кулю в живіт. Ти навряд чи перетравиш її. Сподіваюся, що джентльмени будуть мені вдячні за те, що я врятую їх від товариства шахрая й негідника.
Ці слова справили на Ґібсона належне враження, і він заявив уже значно спокійніше:
— Але я справді не розумію, в чому річ, панове. Ви плутаєте мене з кимось.
— Це малоймовірно. У тебе така особлива фізія, що я не сплутаю тебе ні з ким. А до того ж коло тебе сидить головний свідок звинувачення. — І Вірна Смерть показав на Олерта.
— Він буде свідком звинувачення? — перепитав Ґібсон. — Гаразд, спробуйте поговорити з ним.
Я торкнув Вільяма за плече і назвав його на ім’я. Він повільно, немов уві сні, підняв голову, безтямно глянув на мене й нічого не відповів.
— Містере Олерт, ви чуєте мене? — повторив я. — Мене послав до вас ваш батько.
Він продовжував мовчати і так само безтямно дивитися на мене. Раптом пролунав крик Ґібсона:
— Гей, ти! Як тебе звати? Відповідай негайно!
Вільям Олерт затремтів усім тілом, немов перелякана дитина, повернувся до Ґібсона і тихо відповів:
— Мене звуть Ґільєрмо.
— Хто ти?
— Поет.
Я знову втрутився в розмову, намагаючись питаннями пробудити в ньому пам’ять.
— Твоє ім’я Вільям Олерт? Ти з Нью-Йорка? Хто твій батько? Він банкір?
Вільям, не роздумуючи, заперечив. Очевидно, його добре підготували до подібних питань. У мене не залишалося сумнівів, що відтоді, як він потрапив у руки до шахрая, його хвороба помітно посилилася.
— Ось вам і свідок! — розсміявся мені просто в очі негідник. — А тепер, будь ласка, дайте нам спокій.
— Дозвольте, я поставлю йому останнє запитання, можливо, його пам’ять сильніша за брехню, якою ви його одурманили.
Мені дещо спало на гадку. Я витягнув із гаманця газетну вирізку з віршем Олерта і прочитав уголос першу строфу:
Чи знаєш ти, як страшно серед ночі У лісі вітер свище й дощ січе, Як зорі ніч ковтає, ніби хоче, Сховати від пронизливих очей.
Мені здавалося, що власні вірші пропустять у затуманену душу поета тонкий промінчик світла, але він далі байдужісінько розглядав порожню чвертку паперу. Прочитавши другу строфу, я без особливої надії почав читати третю:
Лякає видмами страшних примар, Що визирають грізно із-за хмар. Але не бійся, скоро ранок прийде, Ляж, відпочинь, і знову сонце зійде.
Два останні рядки я прочитав особливо виразно, і раптом Олерт підняв голову, підвівся і простягнув до мене руки. Я продовжував:
Але брехні отрута серце точить І смерть страшну душі твоїй пророчить. О бійся ти, бо скоро ранок прийде, Та вже для тебе сонце більш не зійде.
Нещасний поет закричав, підбіг до мене і вихопив у мене з рук газетний клаптик. Нахилившись ближче до вогню, він голосно, від початку до кінця, перечитав вірш, потім випростався і вигукнув із тріумфом у голосі:
— Це мої вірші, вірші Вільяма Олерта! Я — Вільям Олерт, а не він!
Тільки тоді мені в голові зринула несподівана і страшна здогадка: Ґібсон заволодів документами Вільяма Олерта. Невже він, попри різницю у віці й зовнішності, міг видавати себе за нього? А може?.. Мої міркування перервала поява вождя команчів. Дзвінкий голос поета пролунав у нічній тиші раптовим криком, і Білий Бобер, забувши про власну гордість і покинувши нараду, підбіг до Вільяма й одним ударом збив його з ніг.
— Замовкни, собако! — прошипів вождь. — Якщо твій крик приверне апачів, я власними руками задушу тебе.
Вільям Олерт приглушено скрикнув від болю і безтямно втупився в індіанця. Я поспішив забрати у нього вірш, сподіваючись, що в майбутньому він знову допоможе мені привести юнака до тями.
— Не гнівайся на нього, — попросив Вірна Смерть вождя, — у молодого блідолицього затуманився розум, але зараз він заспокоїться і більше не порушить тиші. Скажи мені, ці двоє і є ті індіанці з племені топа, про яких ти мені казав?
Вестмен вказав на двох червоношкірих, які підсіли до багаття білих.
— Так, це вони, — відповів Білий Бобер. — Топа погано розуміють мову команчів, і з ними доводиться говорити змішаною мовою. І все ж нехай цей блідолиций, який втратив свою душу, більше не кричить, бо я накажу зв’язати його і заткнути йому рот.
Вождь команчів повернувся до перерваної наради, а Вірна Смерть пильно подивився на воїнів із племені топа і звернувся до старшого з них:
— Мої червоношкірі брати прибули сюди з плоскогір’я Топа? Я чув, ваші воїни живуть у дружбі з команчами.
— Так, — відповів старший індіанець, — наші томагавки допомагають воїнам команчів.
— Тоді чому ваші сліди йдуть із півночі, де живуть льанеро і тарако, які належать до апачів?