Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Мій брат каже слушно: шлях далекий, а дні можна порахувати на пальцях. Ми ще раз розпитаємо топа.

Він попрямував до багаття, оточеного команчами, ми мовчки пішли за ним. Солдати Хуареса зібралися разом і похмуро дивилися на нас, Вільям Олерт, глухий і сліпий до всього, що відбувалося навколо, люто дряпав недогризком олівця зім’ятий аркуш паперу. З протилежного боку вогнища сиділи батько й син Лянґе. Коло них розлігся на траві Сем. Застиглі, як статуї, псевдотопа підняли очі, тільки коли Білий Бобер звернувся до них із запитанням:

— Мої брати точно знають, що…

Він не встиг закінчити. З вершини ближньої скелі долинув тривожний писк пташеняти, а за ним почувся крик сови. Вождь і Вірна Смерть прислухалися. Ґібсон машинально поворушив сухою гілкою вугілля пригаслого багаття, і воно на мить хижо яскравим полум’ям. Очі білих у ту мить хижо блиснули, і Ґібсон хотів було повторити свій маневр, але Вірна Смерть поспішно вихопив у нього з рук гілку і грізно наказав:

— Негайно припиніть!

— Але чому? — вишкірився Ґібсон. — Хто може мені заборонити підкинути дров у вогонь?

— Не вдавайте невиннятка, Ґібсоне. Всі чули крик сови й бачили, що ви відповіли на нього умовним знаком.

— Умовним знаком? Ви збожеволіли!

— Так, я збожеволів, тому попереджаю: якщо ще хтось надумає роздмухати вогонь, негайно отримає кулю.

— Чорт забирай, сер. Ви поводитеся тут, мов господар.

— Я справді тут господар, а ви — мій бранець, і я дуже легко впораюся з вами, якщо не припините свої витівки. І запам’ятайте: мене не так-то легко обдурити.

— Невже ми справді повинні терпіти це нахабство, сеньйори? — скрикнув Ґібсон, закликаючи інших білих до відсічі.

Однак ми з Вірною Смертю були напоготові. Ми вихопили револьвери, а через мить коло нас уже стали батько і син Лянґе з Семом, готові загнати кулю в кожного, хто вихопить зброю. Білий Бобер крикнув:

— Воїни команчів! Приготуйте стріли!

Червоношкірі миттю схопилися на ноги, і сотня стріл націлилася в жменьку білих.

— Ну що? — розсміявся Вірна Смерть. — Ви ще під захистом люльки миру, і вам навіть залишили вашу зброю, але як тільки хтось із вас посміє вихопити револьвер чи ніж, мир закінчиться, а з ним і ваша безпека.

Зі скель раптом знову долинув писк пташеняти і крик сови. Рука Ґібсона мимоволі здригнулася, наче він знову хотів підкинути хмизу у вогонь, але не посмів. Вождь презирливо відвернувся від білих і повторив своє запитання до індіанців топа:

— Мої брати впевнені, що Віннету переправився через Ріо-Кончос?

— Так, ми точно знаємо, що він вже по ту сторону річки, — незворушно відповів старший із них.

— Нехай мої брати подумають, перш ніж відповідати.

— Топа не помиляються. Вони лежали в кущах, коли попри них ішли загони апачів, і на власні очі бачили Віннету.

Вождь ставив питання за питанням, а «топа» відповідали на них не замислюючись і без найменшої ознаки невпевненості. Зрештою, Білий Бобер вимовив:

— Твої слова задовольнили вождя команчів. А тепер хай мої білі брати йдуть за мною.

Його наказ стосувався мене і Вірної Смерті, але вестмен кивнув у бік наших супутників, запрошуючи їх піти з нами.

— Чому мій брат кличе з собою усіх своїх товаришів? — запитав Білий Бобер.

— Думаю, що незабаром мені знадобиться їхня допомога. Ми хочемо бути вкупі в разі небезпеки.

— Жодної небезпеки немає.

— Мені дуже шкода, але мій червоношкірий брат помиляється. Сова на скелях кричала двічі, і це був голос людини, а не птаха.

— Білий Бобер знає голоси всіх птахів і звірів і вміє відрізняти їх від людських криків. Це була справжня сова.

— А Вірна Смерть знає, що Віннету наслідує голоси птахів і звірів настільки майстерно, що нічиє вухо не може відрізнити їх від справжніх. Подумай, чому той білий підкинув дров у вогонь? Він подавав Віннету умовний знак.

— Але тоді він мав би заздалегідь домовитися з апачами, а він ніколи не зустрічався з ними.

— А якщо хтось інший домовився з апачами і передав блідолицьому наказ подати знак?

— Ти гадаєш, що серед команчів є зрадники? Уфф! Я не вірю! Але нам нема чого боятися апачів, у проходах стоять сміливі воїни, а спуститися зі скель неможливо.

— Хто знає… Зі скель можна спустити ласо, тому що… Ти чуєш?

Знову пролунав крик сови, але цього разу не згори, а з долини, немов птах злетів зі скель донизу.

— Кричав птах, — спокійно сказав вождь. — Мій брат дарма тривожиться.

— Ні. Тисяча чортів! Апачі вже внизу…

Він не договорив. Від одного з проходів долинув передсмертний крик, а за ним — страшний бойовий клич апачів, забути який я не можу досі. Почувши виття нападників, солдати Хуареса схопилися на ноги, як по команді.

— Ось тут ці пси! — заревів офіцер, показуючи на нас. — Взяти їх!

— Взяти їх! — крикнув слідом за ним Ґібсон. — Смерть їм!

Мабуть, негідники змовилися заздалегідь і діяли впевнено і злагоджено. Стріляти вони не могли, бо ми стояли в темряві і влучити було б важко, тому солдати вихопили ножі й гуртом кинулися до нас. Нас розділяло не більше ніж тридцять кроків.

— Як бачите, я мав рацію, — встиг зауважити він. — Беріть рушниці та зустрінемо їх як слід.

Перш ніж шість дул повернулись назустріч ворогові і пролунав залп, я встиг помітити, що Ґібсон не кинувся на нас разом з