Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

Хорст повернув газету.

— Вас це не зацікавило? — спитала Патриція.

— Ні. У фірми не один директор. Нехай вчаться обходитись без генерального.

— А не боїтесь, що розгубите акціонерів?

— Що-що, а це нам не загрожує… Ви на відпочинок? — перевів на інше розмову. Не подобалося, що у його справи сунуть носа сторонні. Пат теж відчула невдоволення. Знову їй зраджувало почуття міри. Щоб приховати своє збентеження, вона вдалася до кокетування. Воно їй не зраджувало ніколи.

— Я колись дуже хотіла подобатися баронові, — зізналася вона Юті.

— Ви не зовсім точно висловлюєтесь, — у тон їй заперечив Хорст. — Це я з п'яних очей почав було за вами…

— Звичайно, до мене можна залицятися хіба що з п'яних очей, — вдавано образилася Пат. Дзвінкий сміх мав засвідчити, що душа її безхмарно спокійна, проте він не зовсім вдався, і вона знову залишилась невдоволеною собою.

— Даруйте, але я мав на увазі зовсім інше…

— Не варто вибачатися, бароне… Ви на відпочинок? Ми на лікування. Тодор стомився. Підірване серце… Лікарі радять море, чисте повітря… Тедді, тобі час приймати ліки. Як ти почуваєшся?

Він не відповів, тільки синяву його очей оповив легкий туманець смутку. Патриція дістала з сумочки якісь таблетки.

— А як там наш генерал? — запитав Хорст.

— Збирається на пенсію… — сказав Федір. Патриція невдоволено зиркнула на нього й виправила.

— Не на пенсію, а у відставку.

— Та він, мені здавалося, незмінний вартовий! Що, теж жаліється на здоров'я? — допитувався Хорст.

— Там інше… — Патриція затнулася, проте по паузі сказала: — Нові капітани набирають нову команду. Так буває завжди. Ми всі тепер чекаємо змін…

— Шкода… — тихо мовив Хорст. — Шкода буде розлучатися з таким уважним до нас генералом… Де збираєтесь зупинитися?

— Ще не вирішили, — відповіла Пат. — Ми так несподівано виїхали, що навіть не встигли замовити готель. Але, я думаю, це не проблема…

— То, може, десь разом, — запропонувала Юта.

— Дякую, — блиснула на неї вдячним оком Пат, — проте, як кажуть, ми з вами спортсмени різної ваги… У нас з Тедом бажання скромні.

Юта поглянула на Хорста. Він посміхався, проте вона зразу зрозуміла: він не схвалює її пропозиції оселитися разом. Уже коли сіли в машину, Юта сказала:

— Отак ти завжди… Спочатку ніби запросиш, а потім… Ти ставиш мене у незручне становище.

— Вибач, я подумав, що ці двоє можуть бути до нас приставлені.

— Ким? — здивувалася вона.

— Хоча б Гуго…

— Поки що Гуго не має влади в Сі—ай-сі.

— Зате там має владу Керк, а вони, як я останнім часом помічаю, — нерозлийвода.

— Але Керк ще не вміє читати думок на відстані, мій любий. А чи, може, ти, перш ніж їхати сюди з Франкфурта, подзвонив йому і доповів, що збираєшся у весільну подорож саме до Монако? Коли так, то він, звичайно, міг вислати сюди своїх співробітників…

Хорст розсміявся і, нахилившись, поцілував Юту.

— Ти, виявляється, вмієш логічно мислити, але не завважила однієї деталі. Наші охоронці… Чи не від них він довідався, що ми сіли на експрес Париж — Монте-Карло?

— Ти маєш радію. В експресі їх уже не було…

«Іспано-сюїза» рушила першою. Хорст вивів свого «кадилака» слідом, але Патриція, котра сиділа за кермом, пригальмувала біля бровки і пропустила їх уперед. Дорога зав'юнилась і різко почала спадати вниз. Обабіч неї замиготіли щити з рекламою чергових фестивалів цирку, балету, тенісних турнірів і автомобільних перегонів. Поміж дерев голубіло море.

Щастя сонячним зайчиком стрибало з вітрового скла в широко розплющені очі Юти. Вона поглянула на коханого.

— Про що ти думаєш, Хорсті?

— О-о… — він махнув рукою, але раптом кинув на неї уважний погляд і запитав: — Тобі цікаво?

— Аякже. Мені б хотілося знати про тебе все, мислити і дихати, як ти… Чи, може, я хочу неможливого?

— Гадаю, таке справді неможливе. Проте бажання твоє святе. А я, оскільки єсьм грішний, думаю зараз про себе. Так, так, не дивуйся… Я егоїст і, як тепер розумію, був ним усе своє життя. В юності прагнув щастя тільки собі… Потім, коли у моє життя ввійшла Гізела, я не дбав про неї. Для мене було важливо зберегти життя, вирватися з тенет, які на мене розставило гестапо… Раніше мені хотілося заховатись у тиху заводь, тікати від людей геть, тепер усе частіше ловлю себе на тому, що прагну спілкування, контактів, діяльності. Тішусь надією, що мої зусилля прислужаться благородній справі відродження Німеччини. Бачиш, які високі думки приходять до мене, коли я поряд з тобою.

— Зі мною?! — Очі її розплющилися ще ширше. В них повільно оберталося синє-синє море. — Ти диво, Хорсті! Ти єдина моя надія в цьому житті! Боже, як я могла жити без тебе стільки років?!

Проскочивши під віадуком, вони опинилися на набережній Ла-Кондамін. Юта озирнулася: блакитної «іспано-сюїзи» не було.

— Вони, певне, навмисне відстали, — сказала вона Хорстові.

— Хто?

— Наші знайомі…

— Байдуже… Поглянь, скільки яхт на приколі. — Він лагідно торкнувся пальцями вільної руки її прозорих кучериків на шиї. — Хочеш мати таку?

Тим часом «кадилак» уже в'їздив на видовбану в суцільному граніті підземну автостоянку. Неподалік ліфта виявилось вільне місце, і «кадилак» протиснувся на окреслений білою фарбою майданчик. Немов з-під землі виріс служитель, прочинив дверцята перед Ютою.

— Прошу, шановні гості… — звернувся французькою мовою, але побачивши, що його не дуже розуміють, перейшов на німецьку: — Бітте… Стоянка платна. П'ять франків на добу.