Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Пишіть, — сказав Андрій. — Франсуа Дервіль. Набережна Сени, 173. Округ Сен-Луї. Париж. Франція…
Хорст Торнау зупинив свій «кадилак» на перевалі, біля колонади, збудованої на честь римського імператора Августа.
— Колись цей величний пам'ятник, — сказав він, запрошуючи Юту оглянути руїни, — мав гучну назву «Альпійський трофей». Гай Октавій Август[36], як твердять письменники тих часів, був великим будівельником: отримавши від попередника Рим цегляний, залишив нащадкам — мармуровий. У четвертому віці Клавдіан писав, що небо не бачить на землі нічого більш величного, ніж Рим Августа Октавія, нічий погляд не може сягнути ширини Риму, ніякий розум не може усвідомити його краси…
— Хорсті, ти говориш, як поет…
— Це все тому, що поруч зі мною ти.
Вони зійшли на невисокий цоколь і зупинилися, вражені красою моря. Очам відкрилася панорама затоки й міста, що розкинулося на її березі.
— Оце і є Князівство Монако, одна з найменших держав світу, — пояснював своїй супутниці Хорст тоном бувалого мандрівника. — Отой палац на високій скелі — резиденція князя, далі за портом, по той бік затоки, — Монте-Карло. Будинок казино складений з туфу і оздоблений амурчиками та оголеними жінками з рожевого мармуру. Коли я переховувався тут від ганьби і катівень гестапо, я обійшов це князівство за півдня. Палац, ботанічний сад, Океанографічний музей, казино і кладовище самогубців, музей Наполеона і собор…
— Тобі, мабуть, не цікаво буде ходити по цих місцях знову?
— Навпаки. Сьогодні я бачу все ніби іншими очима. Господи, який я був тоді наївний… То тільки інстинкт самозахисту штовхав мене на авантюри, і він же виводив живим з найвідчайдушнішого глупства.
— А до собору з Гізелою хто тебе штовхнув? Скажеш, теж інстинкт?
— Навіть не уявляєш, як точно ти висловила те, що в мене на серці. Я не кохав її ніколи… То була моя помилка. — Він замовк, задивився на хребет Мон-Ажелю.
— Ти засмутився, коханий, пробач…
— Мій сум, як ті хмари над морем, бачиш, вони тануть, щезають на очах. Усі проблеми, що ятрять нам душі, залишмо тут, біля «Альпійського трофея». До моря візьмемо з собою лише радість, адже це наша весільна подорож.
— Я кохаю тебе, Хорсті… — вона пригорнулася до нього й завмерла. — 3 кожним днем усе більше кохаю…
Він обійняв її й почав цілувати.
— Зажди, там хтось під'їхав, — Юта показала на дорогу.
— Певне, наші ангели-охоронці, — невдоволено промовив Хорст.
— Не схоже. Наших охоронців я чомусь не бачу від самого кордону. Блакитна «іспано-сюїза», така колись була у Гізели, — сказала Юта й пошкодувала: Хорст змінився з лиця й рішуче підійшов до краю.
Внизу, поруч з їхнім «кадилаком», паркувалася машина, справді схожа на ту, якою колись вони з Гізелою скористалися, щоб залишити пекельний Мюнхен. «Невже Гізела вирішила переслідувати їх? Вирішила своєю присутністю нагадати, що вони не мають права на кохання ні перед законом, ні перед богом!» Однак хвилювання були передчасні. З блакитної «іспано-сюїзи» вийшли зовсім інші люди. Жінка була мініатюрна, тоненька і граційна в рухах. За нею йшов чорнявий, атлетичної статури чоловік. Вони роззирнулися довкола й рушили сходами вгору, туди, де стояли Хорст і Юта.
Пара була наче знайома. Особливо жінка. Десь ніби зовсім недавно Юта зустрічалася з нею. За мить вона вже не мала сумніву в тому, що ця жінка була кілька днів тому гостею її матері, на сімейному ювілеї. Юта поглянула на Хорста, маючи намір поділитися тим з ним, але він уже й сам упізнав їх. Тінь невдоволення майнула його обличчям.
— Тільки цього бракувало.
— Тихше, почують… — Юта приклала палець до його вуст. — Мовчи. Давай одійдемо трохи далі. Тим боком спустимося до машини й поїдемо, коли ти не хочеш з ними зустрічатись.
— Люба Юті, ми з тобою, як двоє мишенят, опинилися в пастці. Там, на тому боці, немає сходів, обвалилися ще за часів імператора Августа. Нічого не вдієш, доведеться зустрічатися, коли вже іншого виходу нема.
— Будемо вважати, що їх послала доля…
— Коли б то… Співробітників Сі-ай-сі з Баварії може послати лише їхній шеф, генерал Керк.
— Ти думаєш, він послав їх шпигувати за нами? — пошепки запитала Юта.
— Не виключаю найгіршого, однак про це потім, бачиш, вона вже вклоняється нам.
— О-о… Барон Торнау, яка несподівана зустріч! — Патриція легко піднялася до підніжжя зруйнованої колони й простягла Хорстові руку. — Рада вас бачити! Яким побитом ви тут? На вас чекають у Мюнхені… Вітаю вас, моя красуне, моя незрівнянна Юті! — Пат притулилася щокою до щоки Юти. Та зніяковіла від такої фамільярності, проте нічого не сказала.
— Звідки вам відомо, що на мене чекають у Мюнхені? — не дуже привітно запитав Хорст. Пат витягла з сумочки, вечірню мюнхенську газету.
— Читайте… Я не дуже цікавлюсь мюнхенськими новинами, а це розгорнула й натрапила на ваше ім'я, шановний бароне.
Тим часом до них піднявся Федір Крайніченко. Чорні, з пасмом сивини кучері, ясно-сині очі, горда статура — він був помітний чоловік. Зійшовши на майданчик, уклонився Юті, потім привітався з Хорстом. Пат дивилася на нього такими теплими очима, що в Юти не лишилося сумніву
