Закон Хроноса - Томас Тімайєр
Ніякої відповіді.
Шарлотта попрямувала до комори, коли раптом пролунав гуркіт. Затремтіла підлога. Начебто частина будинку обрушилася.
Дівчина на секунду завмерла й кинулася до комори.
— Елізо, це в тебе? Відповідай, Елізо!
Те, що вона побачила, змусило її закричати від жаху.
Еліза лежала на кам’яній підлозі під купою пакетів, згортків, банок і пляшок. Упала драбинка й захопила за собою три ущент заповнені полиці.
Шарлотта пробралася через уламки й поспішила на допомогу подрузі. Еліза лежала животом на підлозі, повернувши обличчя вбік. Очі в неї були широко розплющені. З рани на лобі стікав струмочок крові.
— Боже, Елізо! Ти мене чуєш? Скажи щось!
Жодної реакції. Супутниця Гумбольдта не подавала ніяких ознак життя. Шарлотта уважно прислухалася до подиху, але не почула ні звуку. Вона взяла руку й помацала пульс. Ледь помітна пульсація. Еліза ще жива!
Дівчина підхопилася й кинулася до дверей.
— Рятуйте! — крикнула вона.— Всі сюди! Трапилося жахливе!
Ніхто не відповів. Шарлотта відчинила двері. Берт саме тягнув тюк сіна в стайню.
— Рятуйте!
— Що трапилося? — перелякався хлопчик.
— Еліза впала. Вона без тями, терміново потрібний лікар. Вона впала з драбинки, коли я була на кухні.
— Що ти кажеш? Як упала?
— Їдь верхи до доктора Деліуса, він у такий час уже не спить. Де Гумбольдт із Оскаром?
Берт відкинув тюк і махнув рукою:
— Десь у лісі. Здається, я їх бачу. Вони спускаються по пагорбі.
Ще здалеку Оскар помітив, що трапилося щось жахливе. Шарлотта розмахувала руками, Берт кинувся до стайні й за хвилину вилетів звідти верхи на Пегасі. Не встигли вони запитати, що сталося, як хлопчик уже умчав геть.
— Що трапилося? — захвилювався дослідник.— Ходімо. У мене лихе передчуття.
Коли вони підбігли до Шарлотти, та була в повному розпачі.
— Що трапилося? — крикнув Гумбольдт.— Куди поскакав Берт?
Замість відповіді дівчина схопила дядька за руку й потягла за собою.
— Еліза впала,— бурмотіла вона.— Упала з драбинки.
Утрьох вони побігли до дверей, де на них уже чекали інші.
— Пане Гумбольдт, пане Гумбольдт! Еліза, вона…
— Я чув. Де вона?
— У коморі.
Дослідник поспішив на кухню. Біля дверей він на мить завмер. Оскар побачив, що батько пополотнів і ступнув до кімнати. Оскар почув гуркіт, до дверей полетіли уламки полиць і зім’яті консервні банки.
— Допоможіть! Потрібно звільнити прохід,— звелів дослідник.— Відкиньте дошки й інший мотлох до стіни й відкрийте двері до вітальні. Віднесу туди Елізу.
— Як вона? Вона жива?
— Жива, але більше нічого сказати не можу.
Потрібна гаряча й холодна вода, чисті ганчірки й перев’ язний матеріал. Усе нагорі, у ванній. Покваптеся!
Коли хлопці спустилися, Гумбольдт уже переніс Елізу до вітальні й уклав на диван. Він зробив так, щоб ноги перебували в піднятому положенні, і розстебнув верхні ґудзики на сукні, щоб жінці легше було дихати.
— Ось вода та ганчірки,— Оскар поставив усе на маленький столик.— Яка жахлива рана на голові. Будемо сподіватися, що лікар незабаром приїде.
Гумбольдт кивнув.
— Потрібно накласти шви. Але мене найбільше хвилює, що вона не приходить до тями.
Він узяв ганчірку, занурив у воду, підняв голову Елізи й приклав компрес до потилиці. Ніякої реакції. Очі Елізи закотилися, рот відкрився.
Гумбольдт раз у раз підносив вухо до рота жінки й мацав пульс.
— Ну що?
— Пульс і дихання знову з’явилися, але свідомість не повертається. Як це трапилося?
— Не можу сказати точно,— зітхнула Шарлотта.— Ми були на кухні й складали список продуктів. Еліза запитала мене про каву. Ми завжди зберігаємо її на самому верху. Я перевірила ще й банку з чаєм і саме говорила їй, що чай закінчується, коли раптом…— Дівчина замовкла.
— Що трапилося?
Шарлотта схилила голову.
— Здається, мені щось почулося. На вулиці.
У дворі пролунав шум. Тупіт копит по гравію. Берт повернувся. Він супроводжував екіпаж, у якому сидів маленький чоловічок у циліндрі й окулярах у золотій оправі.
— Доктор. Зачекайте, я йому відчиню,— Оскар підхопився й побіг відчиняти двері.
Поки Берт допомагав поставити екіпаж у зручному місці, доктор із валізкою в руках піднявся по сходах.
— Добрий день, моє ім’я Деліус,— представився лікар із явним південно-німецьким акцентом.— Ваш юний колега сказав, що йдеться про серйозний випадок?
— Саме так. Дякую, що приїхали так швидко. Будь ласка, ходімо за мною.
Оскар провів медика до вітальні, де на нього вже чекали Гумбольдт і всі інші. Обоє чоловіків тепло привітали один одного, і Деліус зайнявся пацієнткою. Він працював швидко і професійно. Оглянув, порахував пульс, прислухався до дихання, перевірив очні рефлекси. Одночасно розпитав Шарлотту, як стався нещасний випадок. Вираз його обличчя був серйозним. Усе це зайняло досить багато часу, нарешті, він відклав стетоскоп.
— Скільки вона вже в такому стані? — звернувся він до Гумбольдта.
— Майже півгодини,— відповів той, звірившись із кишеньковим годинником.
— Хм,— задумливо кивнув Деліус.
— Що скажете? Кепська справа?
— Не подобається мені це,— погодився доктор.— Можлива травма черепа другого, якщо не третього ступеня. Вона не просто без тями, вона в комі. Бачите, відсутні очні рефлекси й реакція на біль?
