На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

— Так, сер.

— Висновок з цього?..

— Не зариватися.

Стоун спідлоба схвально поглянув на Карранті, але сказав з попередньою суворістю:

— Це вже, до речі, не перший агент, якого ви відправляєте на той світ. Пригадайте історію з «номером двадцять третім». Цього всього досить, щоб посваритися з вами. Ви уявляєте, звичайно, чим це вам загрожує? — Стоун раптом посміхнувся. — Але, відверто кажучи, мені подобається, що ви вмієте робити гроші. Правда, коли б я зараз не збільшив утроє вам гонорар, то не був би певен, що ви працюватимете на нас, а не на себе. Вчинки свої треба вміти виправдувати, голубе, тому що боротьба за гроші має свої закони, і закони ці вимагають принаймні ілюзії безкорисливості. Чого, крім грошей, досягли ви цією бутафорською стратою? Ви хотіли позбутися Михайла, ви вішаєте мнимого Михайла, щоб зламати дух голоти, яка все ще бореться, а голота не вірить вам, бо Михайло і далі висаджує в повітря будинки. Та коли навіть і не Михайло — хіба не все одно… Розмаху побільше, розмаху!.. Не забувайте, що в партизанських штабах є наші люди. А втім, це для вас не новина… Вам потрібні зараз гроші, Чарлз?

— Ні, шеф.

— Ви задоволені ІІІульцом?

— Він бездарний.

— Гаразд, я подбаю, щоб у Трієст послали дивізію відбірних націстів для боротьби з партизанами. Це трохи полегшить вашу роботу.

— Дякую, шеф.

— Як обслуговують вас наші агенти?

— Не нарікаю, шеф.

— Ви знайдете дорогу назад у Трієст?

— Так, шеф.

— Бажаю удачі! — сказав Стоун, підводячись з плетеної качалки.

— Дякую, шеф. Вважайте, що Трієст у вашій кишені!

— Амінь! — посміхнувся, нарешті, Стоун.

Прощаючись, він удостоїв Карранті рукостискання. Коли Карранті вийшов на борт підводного човна, починало розвиднятися.

— Підвезти вас? — запропонував уже знайомий йому провідник.

— Дякую, — гордовито посміхнувся Карранті, — я сам.

Скочивши в катер, він став до стерна і, зачекавши, поки матроси віддадуть кінці, включив мотор. Катер рвонувся вперед, мов розлючений гусак, що, розправивши крила, напівбіжить, напівлетить по воді… Раптом Карранті побачив, що від берега одірвався ще один катер і помчав, полетів хвилями їм назустріч… Карранті трохи зменшив швидкість, щоб розгледіти, хто ще прибув до Стоуна… Та зустрічний катер майнув з такою швидкістю, що Карранті ледве встиг помітити двох пасажирів, одягнених чи то в німецьку, чи в італійську військову форму. «Зараз Стоун, — з посмішкою подумав Карранті, — створить для них ілюзію безкорисливості. Ну, звичайно ж, він приїхав сюди не тільки для того, щоб зустрітися зі мною! Було б смішно, коли б Стоун тільки з-за мене обігнув італійський чобіт! Ні, тут справа серйозніша…»

Діставшись до берега, Карранті сів за кермо лімузина, що чекав його, й опівдні приїхав у Трієст. Машину він завів прямо в двір свого будинку і, як завжди, піднявся нагору через чорний хід.

Перше, що йому хотілося, — це відпочити, а потім уже почати діяти.

Земля одягала своє весняне вбрання, подібне до святкового вбрання злидаря, сотні разів праного, із слідами ретельного прасування…

Вдень стояла спека; а зараз тіні стали м'якими, сонце неначе прохололо; його лагідне, тепле проміння падало навскіс, спокійно освітлюючи обрідні, та все-таки по-весняному свіжі пагінці кущів. На схилі гори сільська молодь, розділившись на пари, танцювала болгарський танець. Вітер то відносив десь звуки старого акордеона, то вони долинали знову. Музикант, очевидно, був самоуком, він безбожно перебріхував мелодію. Але молодь не звертала на те уваги, їй хотілося танцювати. Дівчата були в яскравому барвистому одязі, а юнаки в світлих вишитих сорочках.

Мехті, діставши чергове завдання, пішов із своїми друзями в Трієст. Він затримався на мить, поглянув у далечінь. На фоні мовчазних зелених ялин чітко окреслювались крихітні постаті танцюючих. Мехті хотів покликати Васю й Анжеліку, що далеко відстали од нього, але передумав.

Щоб не привертати до себе уваги каральних загонів, які гасали повсюди, Мехті вирядився в костюм мандрівного художника, прихопив з собою етюдник. У призначеному місці він мав залишити все це і, переодягнувшись, іти в Трієст.

З-за пагорба виглянула уся в цвіту лісова яблуня, — вона самотньо росла серед молодих дубів, на гілках яких уже з'явилися перші крихітні блідозелені листочки. Мехті замилувався ніжними переливами барв… У яблуні перехід від білого кольору до світлорожевого майже не помітний, і, можливо, тому пелюстки здаються ефірними… Мехті постояв мить, зітхнув: треба було йти далі.

А Вася й Анжеліка весело гомоніли всю дорогу, сміялися, потім почали сперечатися: хто безпомилково визначить, яке дерево цвіте попереду. Тричі виграла Анжеліка, разів десять — Вася.

— Яблуня! Дика яблуня! — вигукнула Анжеліка й кинулася бігти вперед.

Вона бігла легко, але Вася не відставав од неї. Хлопець не гірше ніж Анжеліка навчився видиратися на гори. Ось він уже поруч з нею, простягає до неї руку, але вона вислизає від нього. Щоки в обох розчервонілися, очі горять… Вони зупиняються в кущах ялівцю. Перед ними хирляве невисоке дерево.

— Знову помилилася! — посміхається Вася і з виглядом знавця хитає головою. — Це не яблуня, а звичайнісінька груша. До того ж дика.

— Але чому груша? — протестує Анжеліка. — Я не згодна; це яблуня.

— Від того, що ти не згодна, яблука на ній все одно не виростуть! А виростуть груші — дрібні, кислі, справжнісінькі дикі груші! Бачиш, які квіти? Наче у вишні — білі, з дрібними пелюстками; і гілки сукуватіші, ніж у яблуні.

Анжеліка мовчить. Нарешті, зазнавши чергової поразки, весело заявляє.

— Ти справжній спеціаліст, Васю! Тобі б агрономом бути, — вона дивиться вперед на дорогу й квапить свого товариша. — Ходімо, Васю.

— Васильку, а не Васю! — посміхаючись, поправляє Вася і прискорює ходу.

Вздовж дороги ростуть горіхові дерева, стрункі,