Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

«Та-та-ті-ті-та-та-ті-ті-та-та-ті-ті», — завзято посилав сигнали Йонел.

Апарат не відповідав. Спробував ще раз. Потім ще. Відповіді — ніякої. Ані звуку.

— Неможливо! — сказала Марія. — Лучія не може запізнитися. Спробуй ще… або дозволь мені. Може, в мене більше щастя…

Але саме тої миті, коли Марія тільки-но вимовила останнє слово, апарат запрацював. Підбадьорений відповіддю, Йонел передав послання з печери першим шифром, тобто найпростішим, так, як користуються телеграфісти при звичайних передачах. Він повідомив надвір, що дослідження йде нормально, що вони зробили пліт, що перші перешкоди подолали легко і вже наближаються до кінця.

— Скажи їм, що тут чудово, мов у сні, — попросила Йонела Марія. — Або краще дозволь мені.

Йонел заперечно махнув рукою, чим розлютив Марію. Але коли вони почули, що повторюється перше повідомлення, то збагнули, що знову сталася якась неприємність. Справді, апарат у печері не приймав більше нічого.

— Не розумію нічого… — знизав Йонел плечима. — Та й перші сигнали були не дуже ясні…

Але саме тоді, коли цього ніхто не чекав, апарат почав приймати імпульси. Віктор та Йонел із давно приготовленими олівцями почали схвильовано записувати повідомлення, яке їм передавали знадвору. Передавалося швидко, обидва записували сигнали автоматично, навіть не намагаючись їх витлумачити. Передача змовкла раптово, а вже за мить по тому Йонел тільки очі витріщив. На аркуші паперу перед ним вишикувалися численні цифри й літери:

А З Ц Д Е 4 І Б І Д В 6 С П О 5 Д Р Г Г Л І 2 А А І Г 2 3 8 У В Н Л 5 3 Ф С М І І К А Д 4 3 С 5 У О В М І З С І І Б А Ц Д 6.

— Що це зі мною? — спитав він отетеріло. — Я збожеволів? Забув абетку? Забув шифр?

Він, мов ошалілий, схопив Вікторового зошита. Віктор узяв його. Знаки були однаковісінькі в обох зошитах.

— Отже, жоден із нас не помилився, — сказав Віктор. — Спробуймо ще раз!

Йонел знову вибив позивний, але марно: йому не відповів ніхто.

— Нічого не розумію… — розлютився він. — Або Лучія збожеволіла, або я…

— І я не розумію нічого… — признався й Віктор. — Неможливо розшифрувати.

— Ми ж домовилися, що користуватимемось першим шифром…

— Я знаю обидва шифри напам’ять, — заспокоїв його Віктор. — Послання Лучії позбавлене будь-якого сенсу.

— Його неможливо розшифрувати.

— Чи не сталося щось там, надворі? — спитала Марія, охоплена неспокоєм.

Вони всі безсило перезирнулися.

Розвідники нагорі, три черешняки, яким жеребок визначив бути на сонці, ішли вздовж схилу по маршруту, прокладеному очима Урсу й розрахунками Лучії. Дівчина із світлим волоссям була як завжди діяльна й сувора: з Урсу вона зробила надміру перевантаженого носія, навіть не подумавши про межі людської витривалості, чи, може, якраз саме тому, що розрахувала їх, взявши собі тільки легенький рюкзачок, зошит у шкіряній оправі та чотири олівці, щомиті готові до іншої слави, аніж та, яка їм була приготовлена зараз.

Урсу перетворився в носія вантажів, а Дан — у найспритнішу істоту в цих місцях, але не тому, що так дуже хотілося черешнякові, котрий плекав потаємні наміри стати письменником. А втім… Такою була залізна воля Лучії, яка вирішила піддати його всім метаморфозам, і він ставав по черзі то одиницею виміру, то біноклем, то гінцем, мислителем чи електронно-обчислювальною машиною, а найчастіше — громовідводом.

— Ану швиденько! — наказувала йому Лучія. — Скільки кроків звідси до смереки? І постарайся сказати точно, бо інакше я примушу тебе перемірювати віддаль черевиком, так, як ви визначаєте футбольні ворота…

І Дан старався, розмірюючи кожен крок до сантиметра, але все одно побоювався, що почує в’їдливі слова Лучії:

— Тобі не здається, що ота скеля в долині схожа на шахового коня?

— На шахового коня?.. — дивувався він її словам, але оскільки побоювався, що його пошлють у долину, одразу захоплено погоджувався: — Авжеж, що так! Він точнісінько як мій шаховий кінь…

— Скільки буде чотирнадцять на двадцять вісім?

Дан від усієї душі хотів якомога швидше підрахувати, тільки душа його не хотіла йому допомагати, а в голові панував цілковитий безлад, тому він хапав олівця й папір. Але цього вже не потрібно було. Голос Лучії тим самим надійним наждаком пестив йому слух:

— Триста дев’яносто два! Це ж так просто: чотирнадцять на тридцять мінус двадцять вісім! А для тебе це дуже складно?

— Та ні, Лучіє… Це дуже просто… могло б бути дуже просто, якби ти не була такою складною. Чому ти трохи не простіша?

— Та облиш ти дурниці, недотепо!.. Отже, площа поверхні приблизно… Урсу! Яку площу може мати цей схил?

Згадавши оте «14 на 28» і бажаючи врятувати приятеля від хтозна-якої топографічної Лучіїної покари, Дан приготувався підказати йому. Але в цьому не було потреби.

— Десь метрів чотириста… майже чотириста метрів… — поправив він сам себе, пильніше глянувши на схил.

— Ось бачиш! — кинувся Дан до Лучії. — Ти витрачаєш стільки часу, вимушуєш мене бігати, висолопивши язика, і розігріваєш мені голову гірше, ніж сонце Петрекеску, а Урсу розв’язує все за три секунди. Це в тебе означає простота!

— Це простий збіг, — спробувала Лучія погамувати подив. — Дивись краще, щоб не посковзнутись на мохові! Виміряй кроками віддаль он до того круглого валуна… Швидко!