Північна Одіссея - Джек Лондон
По довгій обхідній стежині мало хто подорожує. Інколи там нікого не буває по два-три місяці. Увесь день дув вітер і падав сніг, і увесь день ми йшли. Наші шлунки бурчали від голоду, а наші тіла слабшали з кожним кроком. Жінка почала падати. Потім почав падати чоловік. Я не падав, але ноги мої були важкими, і я часто перечіплявся.
То була остання ніч лютого. Взявши у жінки револьвер, я вполював трьох куріпок, і ми трохи підкріпилися. Але собакам їсти було нічого. Вони пробували гризти упряж, зроблену з видубленої шкіри та шкури тюленя, і мені довелося відганяти їх кийком, а потім почепити всю упряж на дерево. Усю ніч собаки провили й прововтузилися під тим деревом, але нам було байдуже, бо ми спали як убиті. А вранці повставали, як мерці зі своїх могил, і вирушили стежиною далі.
Того ранку було вже перше березня, і того ж ранку я уздрів першу ознаку того, за чим ганялися ці вовченята. Погода була ясною й холодною. Сонце на довший час затрималося в небі, з кожного його боку сіяли примарні сонця, а в повітрі виблискував іній. Сніг уже не падав на стежину, і я побачив на ній свіжі сліди собак та саней. З тією упряжкою подорожувала одна людина, і по її слідах було видно, що вона слабка. Забачивши свіжі сліди, вовченята страшенно зраділи. «Мерщій!» — загукали вони. І потім увесь час підганяли мене: «Швидше, Чарлі, швидше!»
Але поспішали ми повільно. Чоловік та жінка постійно падали. Коли ж вони спробували сісти на сани, то попадали собаки, бо були заслабкі. До того ж було так холодно, що якби вони подорожували на санях, то неодмінно позамерзали б, бо голодна людина замерзає дуже швидко. Коли падала жінка, її піднімав чоловік. Коли падав чоловік, його піднімала жінка. Потім поволі сталося так, що вони падали і вже не могли піднятися, тому мені доводилося самому їх піднімати, інакше б вони так і позамерзали в снігу. То була тяжка робота, бо я був дуже стомлений, та ще й собак мав підганяти, а знесилені чоловік та жінка були дуже важкі. Тому через деякий час і я став падати в сніг, а піднімати мене було нікому. Доводилося мені підводитися самому. Тож я підводився сам, допомагав піднятися їм, а потім поганяв собак.
Того вечора я вполював лише одну куріпку, і ми так і не вгамували голод. А вночі чоловік мене й питає: «О котрій завтра вирушаємо, Чарлі?» А голос у нього — як у привида. «Кожного разу ти наказуєш мені вирушати о п'ятій», — відповідаю я йому. А він і каже: «Завтра вирушимо о третій». Я ж тільки злобно розсміявся: «Якщо ми так зробимо, то ти загинеш». А він наполягає: «Завтра о третій».
Що ж, о третій, так о третій, бо я — їхній найманець і мушу робити те, що мені скажуть. Погода ясна, холодна і безвітряна. Коли почався день, то стало видно далеко-далеко. І було дуже тихо. Ми нічого не чули, окрім натужного гупання наших сердець, і в навколишній тиші воно звучало дуже гучно. Ми йшли, як сновиди: марили і падали, підводилися, марили і знову падали. Ми знали, що мусимо вставати, знаходити стежину і йти далі, слухаючи, як у грудях нестерпно гучно гупають наші серця. Інколи, коли я марив наяву, в голову мені приходили всякі химерні думки. Навіщо Сітка Чарлі живе? — питаю я себе. Навіщо Сітка Чарлі працює як навіжений, ходить голодний і терпить усі ці неприємності й тяготи? За сімсот п'ятдесят доларів на місяць, відповідаю я собі, і знаю, що це — ідіотська відповідь. Але водночас — правдива. І відтоді мені стало начхати на гроші. Бо того дня на мене зійшла велика мудрість. Мене осінило, я все чітко зрозумів і збагнув, що не заради грошей має жити людина, а заради того щастя, яке не можна ані купити, ані продати, ані віддати і яке дорожче за всі гроші, що є в світі.
Вранці ми натрапили на сліди табору, який облаштовував минулої ночі чоловік, який ішов попереду нас. То був жалюгідний табір, який міг облаштувати тільки чоловік голодний та безсилий. На снігу були порозкидані шматки ковдри та брезенту, і я швидко збагнув, що сталося: його собаки з'їли упряж, і чоловікові довелося зробити нову зі своїх ковдр. Чоловік та жінка вилупилися на ці залишки, а коли я поглянув на них, то по моїй спині пробіг холодок — наче крижаний вітер війнув крізь одіж. Бо очі у них безтямні від утоми та голоду і поблискують палаючими вуглинами десь із глибини голів. Обличчя їхні схожі на обличчя мерців, що загинули голодною смертю; щоки — чорні і помертвілі від численних обморожень. «Поїхали далі», — каже чоловік. Але жінка кашляє і падає в сніг. У неї — сухий кашель, бо мороз погриз її легені. Довго вона кашляла, дуже довго, а потім усе ж таки зіп'ялася на ноги — наче труп, що виповзає зі снігової могили. Сльози позамерзали на її щоках, дихання з хрипом виривається з її грудей, але вона каже: «Поїхали далі».
І ми рухаємося далі. Ми йдемо крізь тишу, марячи наяву. Кожен перехід — як сон, і ми йдемо, не відчуваючи болю. Коли ми встаємо після падіння, то наче прокидаємося і знову бачимо сніг та свіжий слід чоловіка, що йде перед нами, і тільки в цю мить до нас знову повертається біль. Нарешті ми вийшли в таке місце, звідки було далеко видно, і побачили того, за ким гналися ці чоловік та жінка. За милю попереду на снігу з'явилися чорні цятки. Чорні цятки рухалися. Очі мої замутилися, і мені треба напружувати розум, щоб добре бачити. І я побачив: собак та сани. Вовченята їх теж бачать. Говорити вони вже неспроможні, а тільки шепочуть: «Уперед, уперед, поспішаймо!»
Вони падають, але підводяться і йдуть далі. У чоловіка, що подорожує перед нами, часто рветься упряж, зроблена з ковдр, і йому доводиться зупинятися, щоб її полагодити. Наша ж упряж добра, бо недаремно ж я її чіпляв щоночі на дерево. На одинадцяту годину до того чоловіка лишалося півмилі. О першій — чверть милі. Він дуже ослаб. Ми бачимо, як він часто падає в сніг. Один його собака вже не може йти, і чоловік відрізає
