Північна Одіссея - Джек Лондон
Якось сплю я в Доусоні, а цей тип мене будить. «Готуй собак, — каже, — ми вирушаємо». Не задаючи зайвих запитань, я готую собак, і ми виїжджаємо. І їдемо на Юкон.
Надворі темно, листопад місяць, і дуже холодно — шістдесят п'ять нижче нуля. Вона зніжена. Він зніжений. А холод кусає. Вони швидко заморилися і почали стиха пхикати. Я кілька разів казав їм, що краще зупинитися і стати табором, але кожного разу вони відповідали, що їхатимуть далі. Тричі пропонував я їм зупинитися й перепочити, і тричі вони відмовлялися. Після цього я вже нічого їм не казав, і так повторюється увесь час, день за днем. Вони зніжені і слабкі. Дубіють від холоду, і все у них болить. Не знають, як правильно носити мокасини, і тому сильно натирають ноги. Вони кульгають і похитуються як п'яні, постійно пхикають, але увесь час торочать одне й те саме: «Уперед, уперед! Не зупиняймося!»
Вони як показилися. Увесь час женуть, не зупиняючись. Чому вони так поспішають? Я не розумів. Розумів тільки, що вони кудись дуже поспішають. За чим вони женуться? Кого шукають? Невідомо. Ясно, що не золото. І ясно, що це — не втеча. До того ж вони тринькають гроші. Але я не ставлю зайвих запитань. І разом з ними жену вперед і вперед, бо я дужий і вправний мандрівник, і мені добре платять.
Приїжджаємо у Серкл-сіті. Але того, кого вони шукають, там немає. От добре, думаю, тепер нарешті відпочинемо і ми, і собаки. Але ми не відпочиваємо, навіть на один день не зупиняємося. «Вставай, — каже жінка отому чоловіку. — Поїхали далі». І ми поїхали далі. Полишили Юкон. Перетнули хребет у західному напрямку і з розмаху вскочили до району Танана. Там саме відкрили нові копальні. Але того, кого вони шукали, там немає, і ми повертаємося до Серкл-сіті.
Це була дуже важка подорож. Був кінець грудня. Дні дуже короткі. Холод страшний. Одного ранку температура була сімдесят нижче нуля. «Сьогодні краще не їхати, — кажу я. — Бо холод не нагріватиметься при диханні і попече нам легені. Ми будемо сильно кашляти, а весною захворіємо на пневмонію». Та вони ж чечако. Не знають, що то таке — подорожувати стежиною на собаках. Вони втомлені як мерці, але все одно кажуть: «їдьмо далі». І ми їдемо далі. Мороз обпікає їхні легені, і в них починається сухий кашель. Вони кашляють так, що сльози течуть по щоках. Коли підсмажується бекон, їм доводиться тікати від диму і відкашлюватися півгодини в снігу. Вони приморозил и щоки, шкіра на них почорніла і вкрилася виразками. Крім того, чоловік відморозив свій великий палець так, що, здавалося, його кінчик скоро відгниє, тому доводилося йому ховати цей палець у рукавичку разом з іншими, щоб відігріти.
Ми з останніх сил припленталися у Серкл-сіті. Навіть я. Сітка Чарлі, і то страх як втомився. Був саме переддень Різдва. Я п'ю, танцюю, веселюся, бо завтра — Різдво і всі ми добре відпочинемо. Але ж ні. П'ята ранку — Різдвяного ранку. Минуло лише дві години, як я ліг спати. Але до мого ліжка підходить отой чоловік. «Вставай, Чарлі, — каже він. — Запрягай собак і поїхали».
Я вже казав, що питань більше не ставив. Вони платять мені сімсот п'ятдесят доларів на місяць. Вони — мої хазяї. А я — їхній працівник. Якщо скажуть «Вставай, Чарлі. рушаймо до пекла», то я запряжу собак, лясну ба югом, і ми рушимо до пекла. Тож я запрягаю собак і ми їдемо вниз по Юкону. Куди? Вони не кажуть. Тільки й кажуть: «Уперед, уперед! Не зупиняймося!»
Вони дуже стомлені. Проїхали сотні миль і досі не розуміють, що таке стежина. До того ж вони страшно кашляють. Сухим кашлем, від якого сильні люди лаються, а слабкі — плачуть. Але все одно вони не зупиняються ні на один день. Ніколи не дають собакам відпочити і кожного разу купують нових. На кожній стоянці, на кожній поштовій станції і в кожному індіанському селі вони випрягають стомлених собак і впрягають нових. Грошей у них вайлом, просто купи грошей, і вони тринькають їх направо і наліво. Вони що, збожеволіли? Інколи я в цьому не сумніваюся, бо в них вселився якийсь біс і жене без продиху вперед. Що ж вони намагаються знайти? Не золото, це точно. Бо вони ніколи не риють землю. Я довго над цим думав. І додумався, що шукають вони якогось чоловіка. Але ж якого? Ми ж його ніколи не бачили. Мої хазяї поводяться як вовки, що переслідують здобич. Але вони — якісь смішні, зніжені вовки, навіть не вовки, а вовченята, яким невідомо, що таке подорожувати стежиною в упряжці. Вночі уві сні вони скрикують. Уві сні стогнуть і скиглять від болю та втоми. А вдень, дибаючи по стежині, тихо пхикають. Смішні якісь із них вовки.
Ми проминули Форт Юкон. Проминули Форт Гаміль-тон. Ми проминули Мінук. Почався і м. чйже закінчився січень. Дні дуже короткі. Розвиднюється тільки о дев'ятій. А о третій уже настає ніч. І холод, страшенний холод. Утомився навіть я, Сітка Чарлі. Ми що — отак і будемо без кінця за кимось гнатися? Не знаю. Але завжди придивляюся — чи, бува, немає на стежині того, кого вони намагаються знайти. На стежині трапляється мало людей. Інколи ми проїжджаємо сотню миль, не трапляється жодної ознаки життя. Скрізь дуже тихо. Ані звуку. Часом падає сніг, і ми стаємо схожими на бродячих привидів. Інколи погода буває ясною і о дванадцятій сонце на якусь мить зиркає на нас із півдня через пагорби. У небі палає північне сяйво, танцюють примарні сонця, а повітря повниться інеєм.
Мене звуть Сітка Чарлі, я — дужий чоловік. Народився я на стежині і все життя на ній провів. Однак ці двоє вовченят примудрилися навіть мене заїздити. Я схуд і став схожий на змореного голодом кота. Я втішаюся, що вночі можу поспати, однак вранці почуваюся вкрай стомленим. Та все одно ми вирушаємо іще досвіту, а ніч настигає нас
