Північна Одіссея - Джек Лондон
Інколи на станціях чоловік і жінка отримували листи. Не знаю, що було в тих листах. Але листи для цих двох — як сліди. І вони по цих слідах ідуть. Одного разу лист передав їм якийсь індіанець. І я потайки з ним переговорив. Він розповів мені, що лист йому дав якийсь одноокий чоловік, що поспішає вниз по Юкону. Оце і все. Але тепер я знаю, що вовченята женуться за однооким чоловіком.
Настав лютий місяць. На той час ми вже пройшли півтори тисячі миль і підбиралися до Берингового моря, пробиваючись крізь шторми та завірюхи. Їхати стало важко.
Нарешті ми добралися до Енвіга. Не знаю точно, але мені здається, що там вони отримали листа, бо дуже зраділи і сказали мені: «Ходімо мерщій, нам треба вирушати». Нам треба харчів купити, кажу я, але вони відказують, що нам треба їхати швидко і порожнем. І додали, що харчі ми роздобудемо в хатині Чарлі Маккеона. Тоді я здогадався, що вони хочуть піти в обхід, бо саме на цьому обхідному шляху і живе Чарлі Маккеон біля Чорної Скелі.
Перед виїздом я хвилини дві переговорив з місцевим священиком. Дійсно, сказав він, через Енвіг проїздив якийсь одноокий чоловік, що дуже поспішав. І я остаточно переконався, що ці двоє женуться за однооким чоловіком. Виїжджаючи з Енвіга, ми взяли тільки трохи харчів і поїхали швидко й порожнем. В Енвізі ми придбали трьох нових собак і тому їдемо справді швидко, дуже швидко. Чоловік і жінка зовсім схибили. Вранці ми вирушаємо іще раніше, а вночі затримуємося в дорозі іще довше. Інколи мені вже починає хотітися, щоб вони повмирали, ці вовченята, але вони не хочуть помирати. Ці двоє хочуть їхати вперед. Коли сухий кашель сильно їх дістає, вони згинаються в три погибелі на снігу, хапаючись за груди, і кашляють, кашляють, кашляють… У цей час вони не здатні і слова вимовити. Можуть кашляти десять хвилин, а може — півгодини, а коли розгинаються і підводяться із замерзлими сльозами на щоках, то тільки й кажуть: «Поїхали далі, мерщій».
Страшенно втомився навіть я, Сітка Чарлі, і сімсот п'ятдесят доларів здаються вже мені надто малою платнею за ту важку роботу, що я виконую. Ми йдемо в обхід, прокладаючи свіжу стежину. Вовченята принюхуються до неї й увесь час повторюють: «Мерщій, мерщій!» Собакам важко. Харчів у нас обмаль, і ми даємо їм недостатньо «їжі, тому вони слабнуть. А їм же треба тяжко трудитися. Жінці їх дуже шкода, і через це вона інколи плаче. Але біс, який жене її вперед, не дозволяє їй зупинитися і дати собакам відпочинок.
Аж раптом ми натикаємося на одноокого чоловіка. Він — у снігу біля стежини, і в нього зламана нога. Через зламану ногу він не зміг як слід облаштувати стоянку і три дні пролежав у ковдрах, підтримуючи вогонь. Коли ми знайшли його, він почав лаятися. Лаявся він жахливо. Ніколи в житті не чув я такої лайки, як від того чоловіка.
Я зрадів. Тепер, коли вони знайшли, кого шукали, ми, нарешті, зможемо відпочити. Але жінка каже: «Поїхали мерщій!»
Я здивувався. Бо одноокий каже їм: «Забудьте про мене. Тільки дайте харчів. Завтра у хатині Маккеона ви поповните свої запаси їжі. За мною пришліть Маккеона. А самі рушайте далі». То був ще один вовк, старий вовк, з однією лише думкою в голові: їхати далі. Тож ми віддали йому наші харчі, яких лишилося дуже мало, нарубали дров для його вогнища, взяли найсильніших його собак і рушили. Одноокого ми залишили в снігу, і в снігу він і помер, бо Маккеон так за ним і не приїхав. І я так ніколи й не дізнався, що то був за чоловік і чого він туди приїхав. Але мені здається, що оті чоловік та жінка йому добре платили за роботу, як і мені.
Того дня і тієї ночі ми нічого не їли, а увесь наступний день дуже поспішали і тому ослабли з голоду. Невдовзі ми дісталися до Чорної Скелі, яка здіймалася над стежиною на п'ятсот футів угору. Був уже кінець дня. У сутінках ми ніяк не могли знайти хатину Маккеона. Переночувавши надголодь, вранці ми подалися шукати хатину, але ніде не могли її знайти. Це було дивно, бо всі знали, що Маккеон жив у своїй хижці біля Чорної Скелі. Ми були неподалік узбережжя, де дують сильні вітри і випадає багато снігу. Повсюдно займалися снігові намети, схожі на невеликі пагорби. У мене виникла здогадка, і я почав порпатися то в одному наметі, то в другому. Невдовзі я наштовхнувся на стіни хижки, прокопався до її дверей і ввібрався всередину. Маккеон був мертвий. Схоже було, що помер він тижнів два-три тому. Його звалила якась хвороба, він не зміг вибратися з хатини, а вітер заніс її снігом. Маккеон з'їв усі харчі та й помер. Я знайшов його тайник для провіанту, але він виявився порожнім.
«Поїхали далі», — сказала жінка. Поблискуючи голодними очима, вона трималася рукою за груди, наче всередині щось боліло. Стоячи біля мене, вона похитувалася, як дерево під вітром. «Так, нам треба їхати», — озвався чоловік. Голос його був глухий, як у старого крука, і він збожеволів від голоду. Його очі палали, мов живі вуглини, а тіло погойдувалося сюди-туди, а разом із тілом, мабуть, погойдувалася і душа, яка ледь-ледь трималася в ньому. І я теж сказав: «Поїхали». Бо ця думка, що батогом падала на мене кожну милю з тисячі п'ятисот, міцно затаврувалася в мою душу, і, гадаю, я теж тоді був божевільним. До того ж нам справді нічого не лишалося, як їхати далі, бо їжі
