Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Про цю подію Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи у листі надію, що цар прийме Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од всіх ворогів: татар, турків і поляків так, щоб всі сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.
Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережна Україна доборолася вже до краю, бо немає вже ким і оборонятись, і що для дальнішої боротьби їй на якийсь час потрібний спокій, щоб залюднитися.
Підданством Дорошенка російському царю вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку останньому — він хотів зовсім звести Дорошенка, щоб самому бути гетьманом всієї України, і через те, довідавшись про чигиринську подію, він зараз же через посланців перестеріг російський уряд, що присяга Дорошенка не щира, а що то лише лукаві заходи Сірка та Дорошенка проти нього, Самойловича.
Під впливом наклепів Самойловича цар Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогами, щоб той їхав у Батурин і там склав присягу у присутності гетьмана Самойловича та боярина Ромодановського, та на це Дорошенко, пам’ятаючи долю Сомка й Многогрішного, не пішов,- так що й саме підданство Дорошенка Росії неначе не склалося.
На початку року 1676 на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули і при тому Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.
На початку ж року 1676 султан турецький, почувши про присягу Дорошенка царю, звелів татарам напасти на Україну.
За часів кошового отамана запорозького Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані по степах бекети з фігурами, так що на Січі повсякчас добре знали про всякі рухи татар, і Сірко не давав їм можливості переходити запорозькі землі. Через те татари покинули свої стародавні шляхи, а набігали на Україну через Очаків, поза Бугом. Так було й на цей раз: виконуючи наказ султана, татари набігли поза Бугом на Поділля та Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко скоро дістав про те звістку і, перебігши з кількома полками запорожців за Буг, погромив багато татарських загонів, а людей повизволяв.
Коло того часу король польський справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережної України під його рукою, та Сірко не пішов на те виключно, щоб не збивати ще більшого заколоту на Україні.
Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же закидав його доносами на Дорошенка та Сірка і почав лагодитися до походу на Чигирин. Довідавшись про те, Дорошенко прислав на Січ листа, у котрому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися уквітчані садками міста й села, тепер маячать самі почорнілі димарі та виють голодні собаки. Церкви Божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять пустками, бо немає кому, немає й для кого службу Божу правити; лани поросли будяками, і веселий рідний край перевернувся на пустиню. У всьому тому, писав далі Дорошенко, винен Сарданапал Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та оборонити рідний край од кримських вовків.
Коли цього Дорошенкового листа вичитували перед січовою радою, то всі запорожці, як один, плакали і одписали Дорошенкові, що будуть на його боці, бо Попович (Самойлович), збираючи полки на Чигирин, намислив богопротивне діло.
Довідавшись про постанову ради, Самойлович зараз же послав доноса царю, а на Січ послав листа, у котрому вимагав, щоб Військо Запорозьке видало йому клейноди й гармати, що дістало од Дорошенка, та щоб запорожці у городи не приходили і ніяких замішань на Україні не чинили. Разом з листом Самойловича на Січ був привезений ще й лист од російського уряду, у котрому вимагалося, щоб Сірко покинув Січ та їхав жити до сім’ї на Харківщину.
Ще й не дослухавши тих листів, запорожці почали гукати, що ніколи клейнодів не видадуть, бо клейноди споконвіку у Січі бували, а не по городах, та що й Сірка до московського боярина вони не пустять. Після ради ж Кіш написав Самойловичеві листа, дорікаючи йому за те, що робить наклепи на запорожців царю, і за те, що, маючи багато війська, він ні Дорошенка при лихій годині не рятував, ні Умані та Ладижина, проти турків не подав помочі. Про клейноди запорожці писали, що з перших часів, як козаччина почалася на Дніпрі і перші гетьмани за порогами жили, то й клейноди військові на Січ були державцями давані. Наприкінці запорожці писали, що гетьман даремно зве запорожців свавільниками: «Коли б запорожці не віддавали свого життя за Україну, то вже б давно серед неї татарські кочовища завелися; свавільник же є сам Самойлович, бо цар подарував Війську Запорозькому у власність Переволочанський перевіз, а гетьман царську грамоту про те заховав у свою кишеню».
Доручаючи листа посланцям, Сірко сказав їм переказати боярину Ромодановському, що він ні до нього, ні на Харківщину не поїде, бо не хоче знову побувати у Сибіру.
Вищенаведений лист яскраво доказує, що за часів Івана Сірка Військо Запорозьке тільки про око визнавало владу російського уряду і гетьманську особу, фактично ж воно визнавало за собою право не виконувати тих указів, які порушували стародавні запорозькі звичаї або обмежували права Війська.
Після того, щоб прискорити кінець Дорошенка, Самойлович зі своїми полками козаків перейшов на правий бік Дніпра, прямуючи на Чигирин, і туди ж з російським військом виступив боярин Ромодановський. Дорошенко не мав ніяких засобів, щоб оборонятись од такої великої сили, і у вересні 1676 року вийшов з Чигирина
