Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Військо щиро його оплакало і довго зберігало про події з його часів перекази. Надгробок на могилі кошового отамана Почасти ті перекази збере-

Івана Сірка глися й до наших часів,

причому Сірко згадується як великий характерник, що вмів замовляти ворожі кулі, одводити ворогам очі і таке інше. З пісень народних, опріч наведеної нами вище, збереглася ще пісня про його жінку Сірчиху й синів:

У городі Мерефі жила вдова,

Старенька жона Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала.

Тільки собі двох синів мала:

Першого сина — Сірченка Петра,

Другого сина — Сірченка Романа,

Вона їх до зросту держала,

Іще од них слави-пам’яті сподівала,

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї неньки старенької питати: «Мати моя, старая жоно,

Скільки я у тебе гіробуваю,

Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю: Нехай би я міг знати,

Де свого отця, Сірка Івана, шукати».

Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька і, не знаючи козацьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати і був порубаний турками.

Після смерті Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стя-гайло, і він, сповіщаючи гетьмана про смерть Сірка, писав разом з тим, що запорожці гуляли чайками на Азовське море і 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманів з того корабля побили і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на Азовське море був споряджений ще Сірком і це було останньою його працею.

Коли посланці Стягайла прибули у Москву, то на допиті так сказали про Сірка московським боярам: «Сірко не бажав добра великому царю найперше за те, що був засланий у Сибір, вдруге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку, й його жінці та дітям великі утиски й кривди були, та й Війську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя припасу. Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час до смерті Сірко звелів зробити собі труну і щоночі лягав у неї, кажучи, що здоров’я собі вже не сподівається.

Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за добу 1652—1681 років

1665 Олесь Шкура Іван Курило 1666—1667 Іван Ріг (Ждан)

1667 Іван Васютенко

1668 Петро Суховієнко

1669 Лукаш Мартинович

1670 Іван Сірко

Роки: 1652 Лутай

1653 Павло Гомон 1655 Дем’ян Барабаш

1657—1658 Яків Барабаш

Михайло Ханенко, Грицько Пелех

1671 ЛукашМартинович Денис Кривоніс

1672 Денис Кривоніс

1658—1659 Павло Гомон

1659—1660 Іван Сірко

1661 Іван Брюховецький

1662 Іван Іваненко-Величко

1663—1664 Іван Сірко

1664 Іван Щербина

Євсевій Шашол Микита Вдовиченко Лук’ян Андрієвич

1673 Лук’ян Андрієвич 1673—1680 Іван Сірко 1680—1681 Іван Стягайло.

З смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба життя Війська Запорозького. Самонадія та гонор покидає Військо. Запорожці майже зовсім перестають втручатися в справи городової України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити права й вольності самого свого Війська, на котре з півночі все дужче й дужче нагнітала Москва. На лихо Запорожжя, майже двадцять років воно не мало освіченого й рухливо-

го керманича, у всіх заводах Війська за цю добу помітна млявість. Іноді на Січі хоч траплялися події, що нагадували давні часи, та то вже були окремі й до того малі вибухи, взагалі ж у Війську непомітно було ні одностайності, ні рішучості.

Так протяглося на Запорожжі до року 1702, поки не став кошовим отаманом Кость Гордієнко. Він збудив Військо і запалив серця запорожців, та було вже запізно: серед запорозьких земель вже стояли кріпості з російським військом, і до того запорожці щодо зброї й військового строю опинилися далеко позаду військ усіх своїх сусідів.

Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім нікчемною і ні у чому не подбав про те, щоб при замиренні між Росією та Туреччиною захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681 між тими державами була підписана Бахчисарайська згода про замирення на 20 літ. По тій згоді Правобережна Україна між Бугом та Дніпром мала зоставатися пустинею, Запорожжя ж мало лишитися під рукою царя. Підписуючи умови згоди, російський уряд не спитав запорожців про їхні потреби, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення військових потреб, і за запорожцями не було забезпечено право вільно плавати Дніпром у Прогної по сіль і у лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без того жити, то через те право зараз же виникли між запорожцями й татарами непорозуміння.

Дізнавшись, що російський уряд не подбав про Військо Запорозьке, Кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати вільно у Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає запорожцям брати сіль, скільки їм потрібно, та тільки за гроші, як беруть інші покупці. Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича од 21 липня 1681 року.

У тому листі він скаржився, що турки поновлюють Кизикер-менський та інші городки на Дніпрі і жодного козака не пускають на лимани по сіль та по рибу. «Через те, — писав він, — нам далеко вільніше було, коли ми ворогували з ворогами святого хреста, бо тоді ми оружно ходили на низ Дніпра, тепер же, після замирення, Військо Запорозьке опинилося неначе у неволі, одрізане од моря».

Скрутним становищем Запорожжя скористався польський король Ян Собеський і почав засилати на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити і заселяти спустошену Правобережну Україну. Ті заклики мали поспіх, і з Запорожжя вийшло кількасот козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.

30 квітня року 1682 на Січ було прислано з Москви грамоту з повідомленням про те, що на царський престол уступив цар Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому присягу, і літом того ж