Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

Томек, захоплений своїм відкриттям, аж присів до землі. Він дивився на червоноголового какаду, який у свою чергу придивлявся до нього. Какаду тріпнув чубом і знову закричав:

«А це що за диво?»

— Який же ти гарний і розумний! — відгукнувся Томек, не вірячи, що він справді бачить птаха, який говорить.

«Який же ти гарний і розумний!» — повторив папуга.

З цієї хвилини Томек забув про все на світі. У нього було лише одне бажання: впіймати птаха, який говорить! Він обережно виліз на дерево, але какаду в останню мить перелетів на сусіднє, з іронією вимовивши:

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу!»

Томек ганявся за птахом від дерева до дерева. Він згадав слова пана Тимовського, який розповідав, що деякі папуги легко навчаються насвистувати певні мелодії, тимчасом як інші види здатні наслідувати людську мову. Навіть боцман Новицький якось згадував про матроса, який мав папугу, що говорила. Томек не шкодував зусиль, щоб зловити какаду, який говорить. Оце була б чудова згадка про експедицію!

«Адже папуга належать да числа довголітніх птахів, — розмірковував він. — Я чув, що навіть у неволі вони живуть по сто років і більше… Ніколи не думав, що в Австралії так багато видів цих птахів»[61].

Розмірковуючи так, Томек перебігав за какаду від дерева до дерева, тримаючи собаку на повідку. А папуга, немов граючись, відлітала все далі в глиб бушу. Після багатьох спроб Томекові вдалося схопити прекрасного птаха за хвіст, але, діставши сильний удар дзьобом по передпліччю, випустив його. У цю мить повідок випав з його руки.

Собака, немов бажаючи помститися за свого товариша, негайно почав шалену гонитву за птахом.

«А це знов що за диво?» — верещала папуш, спритно уникаючи погоні.

Томек побіг за собакою. Папуга відлітала все далі в гущавину, і Томек зрештою дійшов висновку, що не впіймає птаха. Сердитий на себе й до краю втомлений, він припинив марну гонитву. Став кликати собаку, але той і не думав повернутися. Щоправда, пін теж припинив погоню за какаду, але тепер біг усе далі й далі в зарості чагарнику, щось винюхуючи носом.

— Ану назад, нікчемний псище! — кричав Томек, стурбовано вдивляючись у хащі чагарників.

Він уже не знав, в якому напрямку знаходилась ферма. Тепер, мабуть, тільки собака міг його до неї провадити. Він злякався не на жарт і подвоїв зусилля, щоб зловити втікача. А собака, ніби навмисне, все ще біг уперед, тримаючи носа біля самої землі. Коли Томек зупинився, щоб відпочити, собака також зупинився й нетерпляче дивився в його бік. Хлопцеві здавалося, що ось зараз його спіймає. Він кидався вперед із витягнутими руками, але собака біг далі.

«Він зшалів, а я… зробив дурницю, не дотримавши слова, — у відчаї подумав Томек. — Не знайду дороги на ферму й пропаду в скребі, як… ця Саллі».

Переляканий, стомлений від гонитви, Томек сів на землю й заплакав. Нараз він відчув теплий, вологий дотик до щоки. Розплющив очі. Поряд із ним сидів на задніх лапах собака й вологим язиком лизав йому обличчя. Томек зітхнув із полегкістю.

— Отже, ти не покинув мене? — розчулився хлопець.

Собака повернув голову, заглядаючи йому в очі.

— Так, але тепер я зовсім не знаю, як дістатися додому, — поскаржився Томек тремтячим голосом.

Рожевий язик собаки знову торкнувся його щоки. Томек простяг руку й погладив собаку по голові. Собака відразу зірвався на чотири лапи, відбіг на декілька кроків у бік й очікувально зупинився.

«Ну й недотепа ж я, — подумав Томек. — Собака, напевно, не заблудиться, а до того ж у мене є ще й штуцер. Нічого зі мною не трапиться!»

Він швидко встав, перекинув ремінь штуцера через плече, а собака немовби тільки цього чекав і відразу кинувся вперед, винюхуючи щось на землі. День уже схилявся до вечора. Собака, ні на хвилину не зупиняючись, крутився в чагарях, але в його поведінці була видна якась упевненість. Як тільки Томек кликав його до себе, він підбігав, радісно гавкаючи, і відразу біг далі, безперервно щось винюхуючи. У Томека вже не було сумніву, що собака напав на якийсь слід, і він почав заохочувати його до пошуків.

«Кого він шукає? — замислився Томек. — Можливо, він натрапив на сліди вершників, які прочісували скреб у пошуках дівчинки, а може…»

Серце жвавіше забилося в його грудях. Адже собака міг напасти на слід Саллі, що заблудилася!

— Шукай, любий, шукай, — заохотливо звернувся Томек до свого супутника.

Собака махнув хвостом і впевнено побіг уперед. Томек забув про страх. Якщо люди, які беруть участь у пошуках, досі не знайшли Саллі, то, мабуть, вони продовжуватимуть прочісувати гущавину. Отож, раніше чи пізніше він зустрінеться з ними. Тому вирішив перевірити, по чиєму сліду йде собака, і заквапився за ним, що впевнено біг уперед. Раптом він радісно вигукнув. Скреб ставав дедалі рідшим. Між чагарниками просвічував вільний простір.

Томек зупинився на краю галявини. Десь близько шумів струмок, на березі якого вони вчора спіймали два сірих кенгуру. Але що це? Собака побіг у бік досить великої купи кущів. Тихо скиглячи, він дивився на Томека.

«Що він там знайшов?» — подумав хлопець і обережно наблизився до кущів.

Собака відразу ж пірнув у густу зелень.

«Ого, нема дурних! Я не хочу більше блукати, краще залишусь на галявині». І зупинився перед хащами.

Через деякий час собака вибіг із гущавини. Жалібно скавулячи, він терся об ноги хлопця, кілька разів кидався до кущів, то повертався, ніби запрошуючи його за собою в