Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

— Дуже приємно познайомитися з вами, — відповів незнайомець.

— Моє прізвище — Аллан. Моя ферма неподалік. Нам буде дуже приємно, якщо ви відвідаєте нас у цій пустелі. Дружина буде дуже рада вашому візитові.

Мисливці привіталися з Алланом, а Томек, не гаючись, задав йому питання:

— Чому ви назвали шкідником таку відважну тварину?

— Я аж ніяк не заперечую, що сірі кенгуру дуже войовничі й відважні, але вони тут надто швидко розмножуються. З’їдають траву, якою живляться мої череди. Відтоді, як тубільці й динго пішли звідси на захід, кенгуру з’являються тут, як гриби після дощу. Тому між поселенцями й кенгуру точиться безперервна війна. Якщо ми їх не знищимо, то вони дуже скоро виживуть нас звідси, — пояснив Аллан.

— Ну, кенгуру, якого ми спіймали, не буде вам більше шкодити, — втрутився Вільмовський.

— Здається, під’їжджають решта мисливців з вашої групи, — зауважив Аллан.

Це були боцман Новицький і Смуга. Під’їхавши, вони зіскочили з коней. Вільмовський відрекомендував їх Алланові, який відразу ж поновив своє запрошення.

— Тепер нам треба зайнятися спійманим кенгуру, — сказав Вільмовський. — Наші друзі також зловили одного кенгуру. Необхідно доставити їх до табору, розташованого неподалік. Проте завтра ми з великим задоволенням відвідаємо вас.

— Будемо на вас чекати. Моя ферма — вниз по струмку на краю лісу, — додав Аллан і поїхав додому.

Незабаром під’їхав віз із великими клітками. Кенгуру вперто захищався й нізащо не хотів заходити до клітки, але мисливці спільними зусиллями заштовхали його туди та повантажили на воза. Така сама доля спіткала кенгуру, якого зловив Смуга. Ловці повернулися до табору. Решту дня вони провели, обмірковуючи план на найближчі дні.

Увечері, невдовзі після того, як вони полягали спати, почувся кінський тупіт. На австралійських бездоріжжях будь-які відвідини досить рідкісні, тому всі негайно зірвалися з постелі. Підкинули хмизу у вогнище, що вже згасало. Вершник різко осадив коня поряд із наметами. Це був Аллан. Схвильоване його обличчя показувало, що він прибув із неприємною звісткою.

— Я порушив ваш відпочинок, але, на жаль, змушений просити у вас допомоги, — сказав Аллан, ледве переводячи подих. — Моя дванадцятирічна дочка Саллі[56] ще вранці вийшла з дому й досі не повернулася. Вона гралася на краю скребу. Ймовірно заблукала в ньому. Нам доведеться прочесати значну територію, щоб знайти її.

Не чекаючи дальших роз’яснень, мисливці почали швидко одягатися; Аллан зупинив їх:

— Пошуки почнемо лише на світанку. Я розіслав своїх робітників, щоб повідомили про нещастя найближчих сусідів. Аж на ранок збереться стільки чоловіків, скільки потрібно, щоб з успіхом обшукати навколишній скреб. У темряві ми дитини не знайдемо. Прошу вас прибути на ферму перед самим світанком.

— Тоні досить добре знайомий з цією місцевістю. Я готовий разом із ним допомогти повідомити сусідів, — запропонував Смуга.

— Якщо ви впевнені, що не заблукаєте, то добре було б повідомити Браунів, ферма яких знаходиться в п’ятнадцяти кілометрах звідси, — відповів Аллан. — Дорога до них здебільшого йде вздовж скребу. Подробиці розповім вам дорогою на мою ферму. Решту прошу прибути перед світанком.

Тоні й Смуга швидко одяглися й осідлали коней. Вони виїхали разом з Алланом. Боцман Новицький, здивований зволіканням фермера, запитав:

— Чи все гаразд у нього з головою? Як можна відкладати пошуки аж до ранку?!

— Поведінка Аллана виправдана, — заперечив Бентлі. — Діти, які живуть поблизу бушу чи скребу, можуть заблукати в них, що досить часто трапляється. Тому поселенці мають уже деякий досвід у проведенні розшуків. Можете бути впевнені, що Аллан сам уже обшукав усі зарості навколо ферми, раніше ніж звернувся по допомогу. Тепер звістку про зникнення дитини передають із ферми на ферму. Усі чоловіки негайно припинять усякі заняття, щоб узяти участь у розшуках. Жоден житель Австралії не насмілиться відмовити сусідові допомогти в такій ситуації. Ще до світанку приїдуть фермери з усієї околиці й спільними силами обшукають буш і скреб. Уночі, напевно, не вдалося б знайти дівчинку. Найімовірніше ще кілька осіб могли б заблудитися в хащах.

— Але ж ця Саллі, певно, дуже стривожена своїм становищем? — хвилюючись, запитав Томек.

— Звичайно, в її становищі нема нічого приємного, — визнав Бентлі. — І все ж треба врахувати, що діти, які живуть поблизу бушу, звикають до нього. А з того часу, як динго звідси забралися, провести ніч у лісі не так уже й небезпечно.

— А що вона робитиме, коли до неї підповзе змія? — запитав Томек, який сам боявся змій.

— Це правда, їх тут безліч, — відповів Бентлі. — На щастя, випадки укусів трапляються не дуже часто. Діти поселенців, між іншим, знають, що в такому випадку єдиний порятунок — вирізати ножем місце, заражене отрутою змії.

— О, шановний пане професоре! Я не заперечую, що австралійські хлопчаки не злякаються в лісі якогось куща, — різко сказав боцман Новицький. — Але не говоріть, вибачте на слові, такої дурниці. Ніколи не повірю, щоб дванадцятирічна дівчинка сама собі вирізала шматок тіла. Якщо ми зараз нічим не можемо їй допомогти, то давайте трохи поспимо.

— Боцман має рацію, балачками нічого не доб’ємося, — підтримав його Вільмовський. — Краще відновити сили, потрібні для розшуків.

Удруге мисливці цього вечора пішли до своїх наметів. Томек довго не міг заснути. Він думав про Саллі, яка заблудилася. ЇЇ пригода нагадала йому розповідь Бентлі про славетного мандрівника Стшелецького, який мало не загинув у скребі. Сама лише згадка про нещасливу долю дівчинки проймала його тремтінням. Він заснув дуже пізно, але зірвався з постелі перед світанком разом з іншими мисливцями й відразу почав сідлати свого поні.

— Томеку, краще запишися в таборі, — звернувся до сина Вільмовський, бачачи його хвилювання.

— Я гадаю, батько має слушність, — підтримав його Бентлі. — Ти не знаєш місцевості, легко можеш утратити орієнтацію у великому скребі.

Не виспавшись уночі, Томек не дуже прагнув брати участь у розшуках, під час яких треба було блукати колючим скребом, але зауваження