Томек у країні кенгуру - Альфред Шклярський

— Зрештою, я можу з вами не входити до скребу, але якщо дорослі вийдуть на розшуки, то я, мабуть, пригоджуся на фермі.

— Можливо, твоя правда, — визнав Вільмовський. — Але пообіцяй мені, що не зробиш жодної дурниці. У нас і так вистачатиме клопотів із пошуками маленької Саллі.

— О, я, звичайно, не зроблю жодної дурниці, — неохоче пробурмотів Томек, бо не любив, коли від нього вимагали подібних обіцянок.

Вільмовський залишив двох матросів для охорони табору, а решта членів експедиції посідали на коней і поїхали на ферму Алланів. Вони вже застали там Смугу, Тоні й близько двадцяти чоловік, сусідів Алланів. Обговоривши план спільних розшуків, вони на світанку вишикувалися в довгий ланцюг і стали прочісувати хащі скребу.

Томек залишився на фермі з матір’ю нещасної дівчинки. Місіс Аллан готувала на кухні обід для співчутливих сусідів. Господиня була змучена, схвильована й сповнена відчаю від зникнення дочки. Томек сидів мовчки; потім вийшов надвір і сів на лавку, що стояла під розлогим деревом. Голоси чоловіків, які брали участь у пошуках, уже давно затихли в хащах скребу.

Час минав повільно. Томек думав про заблукалу Саллі.

Незабаром його увагу привернули папуги, галас яких долинав із найближчих хащів. Вони вільно перелітали з гілки на гілку, виблискуючи різнобарвним пір’ячком. Томек із цікавістю спостерігав за барвистими птахами, що літали серед кущів. Із прикрістю згадав про обіцянку, яку дав батькові. Великі та малі папуги були такі веселі, такі гарні, що йому захотілося побачити їх зблизька, не порушуючи, звичайно, даного слова. Озираючись навколо, він несподівано побачив під стіною однієї з будівель ферми собачу буду й молодого собаку, який лежав перед нею та вперто дивився на нього.

«Він дуже подібний до динго, якого ми спіймали», — подумав Томек.

Хлопець і собака деякий час спостерігали один за одним. Раптом собака звівся на всі чотири лапи й дружньо помахав хвостом. Це підказало Томекові цікаву ідею: разом із собакою він міг би погуляти біля хащів. Тоді як слід розгледів би смішних папужок і не заблукав би, адже собака легко знайде дорогу назад. Він побіг у будинок, щоб попросити на це дозволу пані Аллан. Зупинився в нерішучості на порозі, побачивши, що стурбована й змучена після безсонної ночі жінка заснула в кріслі.

«Я не можу зараз її будити, — подумав Томек. — Вона дуже втомлена. Нічого поганого не трапиться, якщо я погуляю з собакою біля будинку. Мені вистачить кільканадцять хвилин, щоб гарненько оглянути папужок».

Недовго думаючи, Томек узяв із ґанку свій штуцер і вибіг надвір. Пес зустрів його, як доброго знайомого, по-дружньому помахуючи хвостом. Томек відв’язав його, і вони обоє весело побігли до заростей.

Тільки-но вони опинилися на краю бушу, як Томек відразу забув про дану батькові обіцянку. Яскраві, смішні птахи цілком заполонили його увагу.

Спочатку його привабили хвилясті папужки[57], пару яких він бачив у Варшаві в Юрека Тимовського. Безперечно, на волі ці птахи були більш вишукані, ніж у неволі. Зграя папужок складалась із кількох десятків штук. Вони зовсім не боялися хлопця. Перекрививши свої яскраво-жовті голівки, вони дивилися випуклими оченятами, тріпотіли голубувато-зеленими крильцями й гордо розчепірювали своє зеленаво-жовте пір’ячко, що огортало їх, немов плащем. Томек простягував до них руки, але папужки легко перескакували на сусідню гілочку, зачудовано милуючись ним. Томек дуже шкодував, що не захопив із собою трохи проса, конопель чи цукру, які так радо їли Юрекові улюбленці.

«Якби я прихопив приманку, то напевно впіймав би зараз одну або навіть дві папужки, — пошкодував Томек. — Ото була б чудова згадка про цю експедицію! Потім я міг би подарувати їх зоологічному паркові у Варшаві, коли там його організує Бентлі».

Гарні пташки все ще приваблювали його. Раз йому вдалося доторкнутися рукою до м’якого пір’я однієї з них. Щоправда, пташка спритно вивернулася, але Томек зрадів, сподіваючись, що повернеться додому не з порожніми руками. Із щораз більшим запалом Томек став ганятися за пташками.

Під час гонитви він заглибився в лісові хащі. Незабаром він помітив інші види папуг. На каучуковому дереві папуга, завбільшки з голуба, висмоктувала нектар із цвіту. Це була лора[58]. Її зелене та червоне пір’я мінилося на сонці, коли вона спритно лазила по гілці від квітки до квітки. Швидко, як стріла, вона перелітала на інші дерева, всипані гарним цвітом. Ганяючись за нею, Томек помітив кілька блакитноголових лор[59], із блакитним намистом, темно-зеленою спиною та червоними, як кіновар, грудьми. Папуги верещали, немовби насміхаючись над даремними зусиллями Томека.

— Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу, — голосно сказав сам собі Томек, сердячись, що йому не вдається це полювання.

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу», — почув він чийсь голос, що пролунав іззаду.

Томек почервонів, як школяр, упійманий на непристойних пустощах. Отже, хтось підгледів його гонитву за папугами й тепер насміхається над ним. Засоромлений Томек озирнувся, але нікого не побачив. Украй здивований, він почав зазирати за рідкі в цьому місці кущі, за стовбури дерев, але жартівника не знайшов. Крім того, собака, якого він прив’язав до куща, щоб мати вільні руки, стояв спокійно, спостерігаючи за ним.

— Мені, мабуть, почулося, — промимрив він.

І раптом над його головою знову пролунали слова:

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу!»

Томек глянув угору. На висоті приблизно метра над ним сидів чудовий какаду[60]. Він перекривляв голівку, грайливо опускаючи й підіймаючи великий чуб на голові.

— А це що за диво? — вигукнув здивований Томек.

«Ох, дурню, ти гадав, що зловиш папугу? — відповів какаду й відразу