Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

поважних батьків, а на тій географічній широті, де опинився лорд Джуліан, це явище було дуже рідкісне. Вейд же, з його титулом і становищем, вишуканими манерами та люб’язністю досвідченого придворного, був представником того великого світу, про який Арабеллі, що прожила більшу частину свого життя на Антильських островах, тільки доводилося чути. Чи ж варто тоді дивуватись, що вони відчули взаємний інтерес одне до одного ще до того, як «Ройял Мері» вийшла з Сен-Нікола! І він і вона могли розповісти багато такого, що другому цікаво було послухати. Він міг полонити її уяву розповідями про Сен-Джеймський двір, відводячи в багатьох історіях собі героїчну або хоча б помітну роль. Вона ж могла збагатити його знання важливими відомостями про той Новий Світ, у який він прибув уперше.

Перш ніж зникнути за обрієм Сен-Нікола, вони стали хорошими друзями, і його світлість почав виправляти своє перше враження, відчувши на собі чари того прямого і безпосереднього почуття дружби, яке примушувало Арабеллу ставитись до кожного чоловіка, як до брата. А коли врахувати, що розум лорда Вейда був дуже зайнятий справами його місії, то не треба дивуватися, що він якось завів мову з дівчиною про капітана Блада.

— Цікаво, — спитав він, коли вони прогулювалися кормою, — чи ви бачили цього хлопця Блада, який був колись рабом на плантаціях вашого дядька?

Міс Бішоп зупинилася. Вона нахилилася над бортом та пильно дивилась у далечінь, де за обрієм зникала земля, і минуло кілька секунд, поки вона відповіла рівним, спокійним голосом:

— Я часто бачила його і знаю дуже добре.

— Я цього не знав.

Його світлість на якусь мить вийшов із того стану незворушності, що він старанно культивував. Це був молодик, можливо, двадцяти восьми років, середнього зросту, гарної статури, який, завдяки надмірній худорлявості, здавався дещо вищим. У нього було худе, бліде, досить приємне обличчя, обрамлене золотими завитками перуки, чутливий рот і блідо-блакитні очі — ці очі додавали його обличчю мрійливого, досить меланхолійного виразу. Очі були пильні й спостережливі, але попри це його гострий зір не помітив, як на щоках у Арабелли заграв легенький рум’янець, не помітив він і підозріло підкресленої сухості відповіді.

— Невже? — повторив він і теж схилився на гакаборт поряд із дівчиною. — І що, на вашу думку, являє собою ця людина?

— Колись я поважала його як нещасну людину.

— Ви знаєте його історію?

— Він розповідав її мені. Ось чому я й шанувала його за ту витримку, з якою він зносив усі страждання. Але після того, що він накоїв, я почала сумніватися, чи то була щира правда.

— Якщо ви маєте на увазі, що він несправедливо постраждав від рук Королівської комісії, яка судила повстанців Монмута, можна не сумніватися, що це була щірісінька правда. Він ніколи не був з Монмутом, тепер у цьому немає ніяких сумнівів. Його судили за зраду, посилаючись на параграф закону, якого він міг і не знати. Але, повірте, цей Блад якоюсь мірою помстився за себе.

— Звичайно, — сказала дівчина ледь чутно. — Хоч ця помста й погубила його.

— Погубила? — Його світлість аж засміявся. — Навряд чи ви маєте рацію. Я чув, що Блад розбагатів і перетворює іспанську здобич на французьке золото, яке зберігає у Франції. Про це подбав його майбутній тесть д’Ожерон.

— Його майбутній тесть? — перепитала Арабелла і втупилась у співрозмовника широко відкритими очима. — Д’Ожерон? Губернатор Тортуґи?

— Саме він. Бачите, у капітана Блада сильний захисник. Усе це я почув у Сен-Нікола і мушу визнати: такі новини мало втішають мене, вони ускладнюють завдання, яке я маю виконати за дорученням мого родича лорда Сандерленда. Але це так, хоч для вас, я бачу, це й несподіванка.

Вона мовчки кивнула головою, одвернулась і почала дивитись на воду, що вирувала за кормою. Через якийсь час Арабелла заговорила, і її голос звучав спокійно і холодно:

— Але, звичайно, якби це було правдою, то наразі це був би кінець його піратства. Якщо він... якщо він кохає жінку і був заручений, і також багатий, як ви говорите, звичайно, він би залишив цю ризиковану справу, і...

— Так, я теж так думав, — перервав його світлість, — поки мені не розтлумачили. Д’Ожерон ненажерливий і для себе і для дочки. Що ж до дівчини, то мені казали, що вона добра пташка, саме до пари такому чоловікові, як Блад. Дивуюсь, чому він не ожениться і не візьме її до себе на корабель, щоб разом чинити розбій. Я певен, що нічого нового в цій справі для неї не було б, і зачудований витримкою Блада. Адже він убив суперника, щоб домогтися її.

— Убив людину, убив за неї, кажете? — спитала Арабелла із жахом.

— Так, французького пірата Левассера, Француз був коханцем дівчини і спільником Блада в якійсь авантюрі. Блад домагався дівчини і, щоб заволодіти нею, вбив Левассера. Огидна історія. Але в людей, що живуть у цих краях, своя мораль...

Дівчина повернулася до нього обличчям. Воно було блідим, а її карі очі блиснули, коли вона різко перервала його спробу виправдати Блада:

— Може так і є насправді. Тут діє інша мораль... Дивно, що після всього цього спільники вбитого дозволили Бладу жити.

— О, мені казали, що питання про дівчину вирішувалось у чесному бою.

— Хто вам казав?

— Людина, яка плавала з ними, француз на ім’я Каузак, якого я знайшов у портовій корчмі в Сен-Нікола. Він служив лейтенантом у Левассера і був присутній на дуелі, під час якої було вбито їхнього ватажка.

— А дівчина? Вона теж була присутня, чи як?

— Авжеж. Вона була там, і Блад, тільки-но вбив свого побратима-корсара, одразу ж забрав її з собою.

— І спільники вбитого не заступили йому шлях? — Вейд уловив нотку сумніву в голосі дівчини, але не звернув