Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

Спостерігаючи за дівчиною, його світлість помітив, що вона змарніла й зблідла. Щоправда, підстав для цього було багато. Жодна жінка з тих, яких він досі знав, не змогла б виявити такої витримки. За весь час він не помітив у неї бодай найменших ознак страху. Ні, Арабелла здатна будь-кого зачарувати!

До каюти зайшов слуга-іспанець із чашкою шоколаду й коробкою перуанських ласощів на срібній таці, які він поставив на столі перед леді.

— Адмірал просив не відмовити, — сказав він, вклонився і вийшов.

Заглиблена в роздуми, дивлячись кудись далеко-далеко, Арабелла Бішоп не звернула уваги ні на слугу, ні на ласощі. Тим часом лорд Джуліан походжав уздовж вузької й довгої каюти, освітлюваної верхнім люком і великими квадратними вікнами з корми. Каюта була розкішно обставлена: на підлозі — дорогі східні килими, вздовж стіни — книжкові шафи, а різьблений горіховий буфет мало не ломився від срібла. На довгому, низенькому сундуці під одним з вікон лежала гітара, прикрашена стрічками. Лорд Джуліан узяв гітару, нервово вдарив по струнах і поклав її на місце.

Потім він повернувся до Арабелли:

— Я прибув сюди, — сказав він, — аби придушити піратство. Але, побий мене грім, якщо я не схильний згодитися з французами, які, безумовно, мають рацію, коли прагнуть зберегти піратство для приборкання цих іспанських мерзотників.

Така недоброзичлива характеристика іспанців незабаром дістала практичне підтвердження... Але поки що дон Міґель ставився до полонених досить чемно й уважно. І це, у свою чергу, доводило справедливість слів Арабелли, що, поки їх тримають для одержання викупу, боятися за життя в них немає ніяких підстав.

Арабеллу зі служницею та лорда Вейда поселили в окремих каютах. Бранці могли вільно ходити на кораблі, адмірал навіть запросив їх обідати разом із ним. Проте дальші наміри його лишалися нерозгаданими, так само, як невідомо було, куди вони пливуть.

Сперше «Мілагроса» у супроводі «Гідальго», що невідступно прямував слідом за нею, йшла на захід, потім, обігнувши мис Тібурон, повернула на південний захід. Вийшовши у чисте море, звідки земля маячила ледве помітною хмаринкою на обрії, «Мілаґроса» взяла курс на схід і... потрапила просто в обійми капітана Блада, що, як ми вже знаємо, прямував до Навітряної протоки. Це сталося на світанку другого дня. Марні розшуки свого ворога, на які дон Мігель витратив цілий рік, закінчилися раптом непередбаченою і вкрай несподіваною зустріччю. Такі вже стежки примхливої долі! Цього разу примхи її зайшли так далеко, що дон Мігель зустрів «Арабеллу» саме тоді, коли вона, відставши від інших кораблів своєї ескадри, опинилась у явно невигідному становищі. І дону Мігелю здалося, що нарешті щастя, яке весь час було на боці Блада, раптом усміхнулося йому, адміралові.

Міс Бішоп тільки-но встала й вийшла, як і слід було сподіватись, у супроводі галантного лорда Джуліана, на шканці, щоб подихати свіжим повітрям. Вона одразу ж побачила перед собою великий червоний корабель, який, вона знала, колись мав назву «Сінко Льягас». Нахиливши вперед хмару білосніжних вітрил, корабель ішов назустріч. На гроті під подихом ранкового бризу тріпотів довгий вимпел із зображенням хреста св. Георга. Позолочені гарматні отвори у червоних бортах і золотавий вигнутий ніс корабля поблискували в промінні ранкового сонця. Арабелла; звичайно, не могла впізнати в ньому той самий «Сінко Льягас», який три роки тому їй уже доводилося бачити в нещасний для Барбадоса день. Для неї це був звичайний великий англійський корабель, який велично йшов до них. Дівчина відчула, як її проймає дрож: у ній раптом прокинулося почуття гордості за свою вітчизну, і вона навіть забула про небезпеку, що могла їй загрожувати, якщо між кораблями зав’яжеться бій.

Арабелла і лорд Джуліан вибігли на пів’ют і звідти захоплено спостерігали, як зближаються кораблі. Правда, лорд Джуліан не поділяв радості Арабелли. Вчора йому довелося пережити перший морський бій, і він відчував, що тих вражень йому вистачить надовго. Однак, як і раніше, я й тут підкреслюю, що зовсім не ставлю під сумнів хоробрість його світлості.

— Гляньте! — вигукнула Арабелла, показуючи на корабель.

І невимовно вражений лорд помітив, що в очах у неї заіскрились вогники. «Чи розуміє вона, що зараз буде?» — майнула в нього думка.

Та Арабелла враз розвіяла його сумніви, вигукнувши:

— Це англієць! Він підходить до нас! Готується до бою!

— Боже, то поможи йому! — похмуро буркнув лорд. — Цей капітан либонь божевільний. Починати бій проти таких двох сильних кораблів, як ці?! На що він сподівається? Вони потопили «Ройял Мері», то що вони зроблять із ним?! Подивіться на цього диявола, дона Міґеля! Який він огидний у своєму злорадстві.

Адмірал метався по шканцях, де гарячково готувалися до бою. Помітивши полонених, він махнув рукою й зі зловісним вогником в очах, потворний від злорадства показав на англійський корабель. Потім збуджено прокричав щось іспанською мовою, але слова його були заглушені галасом на палубі.

Лорд і Арабелла підійшли до поручнів пів’юта і стали спостерігати метушню. Дон Мітель, мов навіжений, гасав по шканцях і, розмахуючи підзорною трубою, віддавав накази. Гармаші вже запалювали ґноти; частина матросів згортали вітрила, інші натягали над шкафутом міцну мотузяну сітку для захисту від уламків рангоута, що падатимуть.

Тимчасом за сигналом дон Міґеля «Гідальго» висунувся наперед і, порівнявшись із «Мілагросою», рухався за пів-кабельтових з правого борту. З високого пів’юта лорду Джуліану і леді Бішоп добре було видно всю метушню на «Гідальго». Помітили вони, що й на борту англійського корабля лаштуються до бою: там теж згортають вітрила, залишивши їх тільки на бушприті та бізань-щоглі. Отак, мовчки, без виклику або обміну будь-якими сигналами, супротивники зближалися, ніби заздалегідь вирішили, що сутичка неминуча.

Згорнувши вітрила, «Арабелла» стала просуватися повільніше, але не менш неухильно. Вона йшла на зближення і вже вступила в межі обстрілу дрібних гармат з іспанських кораблів. Іспанцям було вже добре видно метушню людей на баку і блиск мідних гармат. Піднявши запальники і нетерпляче поглядаючи на адмірала, каноніри «Мілагроси» заходилися роздмухувати ґноти, що тліли.

Проте дон Міґель тільки похитував головою.

— Терпіння! — стримував він команду.