Атлантида - Девід Гіббінс

19

Лівий тунель вів не горизонтально, а донизу, до осердя гори. Його стіни поступово зближувалися, стискаючи дослідників, наче удав. Ця думка прикро вразила Джека, який щосили намагався не підкоритися слабкості й болю. Тепер доводилося боротися також із тиском, що зростав разом із глибиною.

— Я бачу внизу видовбані у скелі сходинки, — проголосив Костас. — Маймо надію, що хід невдовзі вирівниться. Ще десять метрів, і нам кінець.

Він тривожно дивився на глибиномір. Поки що їхні автоматичні компенсатори плавучості викидали до скафандрів достатню кількість повітря, щоб вони не тонули, але довго так тривати не могло. Дослідники просунулися ще на кілька метрів і побачили, що нахил тунелю різко збільшився. Деякий час Джек і Катя нічого не бачили через бульки, що вилітали з дихального апарата Костаса, який опинився прямо під ними.

— Усе гаразд, — почувся в навушниках голос грека. — Я бачу дно.

Попереду тунель набув горизонтального напрямку, його дно стало гладким. Джек опустився на дно та став навколішки.

— Сто шістнадцять метрів, — виголосив Костас. — Це граничне значення для цієї дихальної суміші. Ще декілька метрів, і регулятори б відмовили.

Не діставши відповіді, він стурбовано поглянув на обличчя друзів, шукаючи ознак азотного наркозу. Коли його очі призвичаїлися до напівтемряви, він збагнув: Джек і Катя мовчали, охоплені подивом. Тісний тунель розширився у величезну печеру із застиглої лави, схожу своїми довгастими формами на головний зал середньовічного замку. Ця аналогія здалася Костасові особливо доречною, коли він кинув погляд на місце, через яке вони увійшли. Тунель скидався на трубу старовинного димаря, а його гирло нагадувало величний камін.

Печера являла собою цілком природне утворення, результат діяльності сил земної кори, а не людських рук. Коли Костас трохи звик до розмірів приміщення, він звернув увагу на чудернацькі форми базальтових брил, утворених потоком раптово змерзлої лави. Нарешті він зрозумів, що саме позбавило його товаришів дару мовлення. Грек завмер на місці, розкривши рота. Стіни були вкриті зображеннями найрізноманітніших тварин, нарисованих і викарбуваних на скелях. Ці зображення дивовижно гармоніювали з обрисами приміщення й базальтових брил у ньому. Одні тварини були зображені в натуральну величину, інші здавалися більшими, ніж насправді, але всі зображення були виконані в характерному натуралістичному стилі.

Костас побачив бізонів, оленів, коней, великих кішок та биків. Деякі зображення розміщувались окремо, але більшість збилися докупи, перекриваючи одне одного: це нагадувало полотна, використані художниками повторно. Через це картина видавалася тривимірною, а якщо взяти до уваги м’яку галюциногенну дію азоту, то не було нічого дивного, що вона здалася Костасові живим стадом покірливих звірів, які наближалися до них, наче пустельне марево.

— Неймовірно! — порушив тишу сповнений захвату голос Джека. — Зала предків.

Костас потрусив головою, відганяючи невідчепний образ, і питально подивився на друга.

— Ти сам навів мене на цю думку, — пояснив Джек. — Ти сказав, що люди приходили сюди задовго до перших жертвопринесень биків. Ось тобі й докази. Ці рисунки належать до верхнього палеоліту, останнього періоду старого кам’яного віку, до часів, коли люди полювали на велику здобич уздовж країв льодовиків. Ми повернулися на тисячі років назад, до першого вираження творчого потенціалу людини. Усе це відбувалося понад десять тисяч років тому, — якщо точно, з тридцять п’ятого по десяте тисячоліття до нашої ери.

— Чому ти такий упевнений?

— Подивися на ці біологічні види.

Учені пліч-о-пліч підпливли до центру галереї. Видихуване ними повітря сріблястими хмарками піднімалося до стелі печери. Скрізь, куди вони спрямовували світло своїх ліхтарів, печера відкривала їм усе нові дива архаїчного мистецтва. Попри небезпеку, що загрожувала їм, друзі були в захваті від цього неймовірного видовища.

— Ці тварини аж ніяк не свійські, — зауважила Катя. — Тут немає ані корів, ані овець, ані свиней. І деякі з цих видів, мені здається, на сьогодні вже вимерли.

— Саме так! — схвильовано промовив Джек. — Це фауна льодовикового періоду, велетенські ссавці, що вимерли наприкінці плейстоцену, десять тисяч років тому. Можна навіть визначити підвиди. Неймовірно! Наприклад, бики — це не сучасна худоба, а зубри, Bos Primigenius, дикі копитні, від яких виникли наші свійські корівки. У цьому районі вони зникли вже в період неоліту. А це — шерстистий носоріг, іще один вимерлий вид, понад два метри на зріст. Вони були схожі на величезних мускусних биків, єдиних представників мегафауни плейстоцену, що дожили до наших часів.

Пропливши далі, вони побачили зображення просто-таки велетенської тварини, справжнісінької ходячої скелі. Тварина була майже втричі вища за них, із загнутими бивнями принаймні у шість метрів завдовжки.

— Шерстистий мамонт! — вигукнув Джек. — На південь від Кавказу мамонти вимерли після останнього льодовикового періоду, коли тут стало надто тепло для них. Або ці художники мандрували дуже далеко від своїх місць, аж до країв льодовиків у північних степах, або ми дивимося на зображення, якому принаймні сорок тисяч років.

— А я гадала, що печерні рисунки епохи палеоліту знаходили лише у Західній Європі, — сказала Катя.

— Головним чином у Піренеях і в Дордоні, причому найвідомішими є зображення в Альтамірі та Ласко. Це перша подібна знахідка на схід від Італії, доказ того, що європейські племена мисливців та збирачів плодів сягали берегів Західної Азії.

— На мою думку, ці зображення мали певне релігійне значення, — промовив Костас. — Культ тварин, поклоніння їхнім духам?

— На початку розвитку мистецтва зображення наділялися магічними властивостями, — повідомив Джек, — особливо якщо їх створювали шамани та знахарі.

— Або шаманки та знахарки, — додала Катя. — Чимало племен мисливців і збирачів плодів були матріархальними та поклонялися богині-матері. Жінки тоді не тільки збирали ягоди та народжували дітей.

У світлі ліхтарів з’явилось інше колосальне зображення: велетенський самець зубра у стані статевого збудження. На протилежній стіні дослідники побачили його цілковите віддзеркалення; ця неймовірна пара скидалася на грізних вартових, які зустрічали кожного, хто проходив галереєю. Зубри наче просувалися вперед на важких м’язистих ногах.

— Вони чимось нагадують жертовного бика, зображеного у проході, — зазначив Костас. — А поза така сама, як у велетенського бика-сфінкса на стадіоні.

Джек надалі обмірковував їхнє відкриття.

— На час повені більшість із цих тварин уже стали міфічними звірами з минулого: ставлення до мамонта й носорога було приблизно таким самим, як ставлення пізніших культур до грифона та сфінкса. Збереглися лише бики. Для доісторичних мисливців збуджений зубр уособлював чоловічу силу. Для перших землеробів надзвичайно важливими були великі копитні: вони орали землю, давали м’ясо, молоко та шкіри.

— Ти стверджуєш, що мешканці Атлантиди епохи неоліту поклонялися зображенням, яким було на той час понад тридцять тисяч років? — недовірливо перепитав Костас.

— Навряд чи всі рисунки настільки