Атлантида - Девід Гіббінс
— Тож жертви складали завжди на початку місячного місяця, — Катя відразу зрозуміла, до чого він веде. — Якщо до чергового молодика спостерігався знак від богів, викарбовували риску. Якщо ж ні, жодної позначки не робили.
— Саме так, — промовив Костас. — Центральна частина стіни, та, що перед Джеком, містить багато рисок: знамення спостерігалися щомісяця протягом двадцяти п’яти чи тридцяти років. Потім упродовж тривалих періодів кількість знамень була меншою. Гадаю, якби ми дослідили цей вулкан, то виявили б, що десятиліття активності чергувалися з десятиліттями майже цілковитої бездіяльності. Ідеться не про видовищні виверження, а про менш значні події на зразок викиду газів із кратера.
— Якщо судити з цих позначок, останню жертву складено у травні або червні, тобто саме тоді, коли, згідно з аналізами, взятими біля Трабзона, сталася повінь, — сказала Катя. — Упродовж кількох років до цього на стіні взагалі не було зроблено жодної позначки. Схоже, з останнім жертвопринесенням жерцям не пощастило.
Учені подивилися на останню риску, майже подряпину на поверхні скелі, таку несхожу на акуратні карби попередніх років. Можна було лише уявити собі жах людей, на яких насувалася неминуча катастрофа і які відчайдушно благали богів про удачу в неминучій далекій мандрівці.
Джек підплив до протилежної стіни та спробував охопити поглядом більшу частину символів.
— Тут близько п’ятнадцяти сотень овалів, — підрахував він. — Якщо повінь сталася в 5545 році до нашої ери, то жертвопринесення мусили тут розпочатися у восьмому тисячолітті. Неймовірно: тисяча п’ятсот років безперервних ритуалів, яким не заважали ні війни, ні природні катаклізми… Судячи з усього, биків тоді існувало достатньо, щоб можна було приносити в жертву по тварині щомісяця. Атлантида виникла не за одну ніч.
— Пам’ятайте, ми дивимося на реєстр подій, які відбувалися вже після розширення проходу, — застеріг Костас. — Спочатку це була вулканічна тріщина, до якої можна було потрапити ззовні. Я впевнений, у цьому місці люди бували задовго до складання першої жертви.
— Треба просуватися далі, — сказав Джек. — Ми не знаємо, що чекає на нас попереду.
Виявилося, що барельєфне зображення бика тягнеться й за останній вигин стіни. Коли вчені завернули туди, то побачили, що прохід став прямим і простягався вперед, доки сягали промені їхніх ліхтарів. Із кожного боку у скелі було видовбано ніші, кожна з яких являла собою неглибоку чашу, чимось подібну до мініатюрної придорожньої усипальні під виступом породи.
— Це для смолоскипів чи свічок, імовірно, з тваринного жиру.
— Добре, що бичачі туші бодай якось використовувалися, — сказав Костас.
Вони рушили далі. Приблизно за п’ятнадцять метрів прохід раптом поділився на три: один головний і два побічні. Углиб вулкана вели три однаково темні тунелі.
— Ще одне випробування, — сумовито промовив Костас.
— Мені видається, що не слід обирати центрального входу, — зауважив Джек. — Це було б надто очевидно.
Катя уважно вдивлялася в тунель, що лежав за правим входом, і чоловіки підпливли до неї. Зупинившись на порозі, вони мовчки кивнули одне одному. Катя вирушила першою. Ширини проходу бракувало, щоб усі троє рухалися поруч, а вишина його ледь дозволяла Джекові випростатися на повний зріст.
Двадцять метрів тунель ішов прямо, на його гладких стінах не було жодних позначок. Відстань між Катею та чоловіками зросла: Костас зупинився, щоб прив’язати до кінця нитки черговий клубок, а Джек вирішив його дочекатися.
Він приклав руку до діри у своєму скафандрі та поморщився:
— Вода стала теплішою, я це відчуваю.
Ні Костас, ні Катя не мали жодної гадки про те, якою є температура довколишньої води, і досі їм не спадало на думку подивитися на термометри на своїх мікропанелях.
— Щось у мене погане передчуття, — промовив Костас. — Мабуть, воду гріє вулкан крізь якусь щілину. Треба забиратися звідси.
Раптом вони усвідомили, що Катя їм не відповідає. Джек не відразу зрозумів: у його навушниках виник тріск, що заглушив би будь-який прийом. Він кинувся вперед.
— Локальне електромагнітне поле, — почувся голос Костаса, який наздогнав його. — Мабуть, у скелі є великі поклади магнітного залізняку, на зразок того залізного колчедану, що у вхідній печері.
Тунель повертав праворуч, ось чому їм не було видно Каті. Вони швидко попливли вперед, у темряву. За поворотом блискуча поліровка стін змінилася на шорстку поверхню, характерну для каменярень. Вода попереду мерехтіла та хвилювала, наче марево.
— Тут гаряче! — вигукнув Джек. — Я не можу йти далі.
Вони вже пройшли оброблені людиною коридори та опинилися між нерівних стін вулканічної тріщини. Раптом із мороку з’явилася Катя, наче випірнувши з піщаної бурі. У цю мить дослідники відчули, що десь поруч причаїлася якась темна сила, невідомий мешканець глибини, який із незрозумілою метою наближається до них.
— Швидко! — крикнула Катя. — Повертаймося до роздоріжжя!
Джек наблизився був до неї, але його відкинула назад неймовірна сила, опиратися якій було просто неможливо. Усе, що вони могли робити, — це уникати вогняних язиків лави, що із жахливою швидкістю пробивалися крізь воду. Дослідники вирвалися до проходу з полірованими стінами та швидко попливли, намагаючись опинитися якомога далі від розколини, краї якої досі здригалися.
Катя дихала так, наче тільки-но пробігла кілька кілометрів. Джек підплив до неї та подивився, чи все гаразд із її обладнанням. На коротку мить він згадав свій власний страх, але це відчуття швидко минуло: вчений просто не дав йому ходу, вирішивши назавжди залишити в минулому.
— Гадаю, ми обрали не той шлях, — намагаючися заспокоїти подих, промовила Катя.
Костас проплив уздовж нитки до того місця, де її розірвала сила, що ледь не знищила їх самих. Вони знов опинилися в зоні магнітних перешкод, і його голос у навушниках заледве долинав крізь невпинний тріскіт.
— Це був фреатичний вибух. Таке трапляється, коли вода зустрічається із розтопленою лавою. Дуже вибухонебезпечна сполука, треба сказати. — Він зупинився, щоб перевести подих. — А ця розколина зіграла роль дула гармати. Якби вулкан не знайшов виходу своїй енергії десь поблизу, ми стали б останніми у списку жертв.
Учені повернулися до потрійного входу. Не було підстав не довіряти інтуїції Джека, тож їхній шлях лежав до бічного входу. Коли вони наблизилися до кам’яного склепіння, Джек опустився на дно: на нього раптом накотилася хвиля нудоти, викликана контрастом між жаром розколини та нерухомими холодними водами проходу.
— Зі мною все гаразд, — хрипко проговорив він. — Лише дайте мені час.
Костас стурбовано на нього подивився, але нічого не сказав, натомість слідом за Катею наблизився до кам’яного порога. Жінка досі не оговталася від шоку, і голос її був напружений.
— Твоя черга йти першим, — мовила вона до Костаса. — Я залишуся поруч із
