На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

— Так, але ж тоді не було вас. Ви в місті людина нова. І я зобов'язаний оберігати вас від усяких випадковостей.

— Ах, он воно що?! — протяг Карранті. — Ви, значить, дбаєте про мене?.. Що ж, я дуже вдячний вам.

Карранті багатозначно посміхнувся, дивлячись прямо в очі Мазеллі. А Мазеллі, побачивши цю посмішку, відчув гостре бажання швирнути йому в голову пляшку, що стояла на столі.

— А це не вдарить вас по кишені? — співчутливо поцікавився Карранті.

— Можливо.

— І ви ладні піти на жертву? Цікаво, чим же це я заслужив таку любов…

— Та воно ж і для мене зайвий клопіт держати ці кімнати! — Мазеллі зітхнув. — А клопоту й без того багато.

Карранті підвівся з місця, пройшовся по кімнаті.

— Ну то й що ж! — обернувшись до Мазеллі, рішуче сказав він. — Закривайте свій храм!

Мазеллі сторопів од несподіванки. Чого-чого, а цього він ніяк не чекав! І надала йому лиха година почати цю розмову. Він же знає, з ким має справу! А тепер ось викручуйся, як хочеш. Відступити, поки не пізно? Та це значить видати себе американцеві з головою. Закрити заклад? Це ще гірше. Сказати, що він «пожартував»? Гм… добрі жарти.

Американець, посміхаючись, дивився на Мазеллі. Той підвівся з місця, похмуро буркнув:

— Гм… я ще подумаю, — і пішов до дверей.

Коли б Мазеллі бачив, яким поглядом провів його Беннет, йому напевне стало б не по собі.

Мазеллі здавався Беннету небезпечною і ненадійною людиною. Перші невиразні підозри виникли в Беннета ще тоді, коли Мазеллі запропонував влаштувати. Йому зустріч з Шульцом. Коли Беннет спитав у Мазеллі, як йому вдалося це зробити, Мазеллі почав викручуватись. Беннет, звичайно, не міг знати, що Мазеллі «слуга двох панів», але. він догадався, що тут діло нечисте… Не сподобалось Беннету й те, що Мазеллі скрізь суне свого носа, намагається «запастися» секретами… «Торговець секретами»… Представник найбільшого розвідувального тресту, Беннет вважав, що Мазеллі працює часом грубо, кустарно, розмінюється на дрібниці. Тільки остання розумова чого варта! А хто знає, на які ще витівки здатний Мазеллі?.. Від нього в першу-ліпшу хвилину так і чекай каверзи. Ні, він явно непридатний для серйозної, крупної гри і тільки плутається під ногами в Беннета. Небезпечний, ненадійний компаньйон!

Роздуми Беннета обірвав умовний стук у двері. І незабаром перед Беннетом з'явилася людина, прихід якої вирішив дуже багато, в тому числі й долю^ Мазеллі.

Це був високий, широкоплечий чолов'яга, йому, мабуть, не було й тридцяти років, але старомодне пенсне робило його старим, і він видавав на всі сорок. Рухи в нього обережні, вкрадливі, та за цією вкрадливістю вгадувались і сила, і спритність. Очі були неприємними: очі хитрої, а не розумної людини. Беннет навіть подумав з сумнівом, чи зможе він виконати доручення, яке на нього покладалося.

Чоловік скинув капелюх, і чорне, неслухняне волосся впало йому на лоба. Карранті запросив гостя сісти й сам опустився в крісло.

— Мене попередили, — почав Карранті, — що я маю передати вам деякі відомості. Які ж саме?..

— Все, що ви знаєте про партизанів.

— Ну, багато що ви побачите на місцях. До речі, коли ви збираєтесь піти в бригаду?

— Чим швидше, тим краще. Мене не кваплять. Ви ж знаєте: наших там не лишилося…

— Гм… Даруйте, як мені вас називати?

— Зденеком. Просто Зденеком. Мені треба звикати до цього імені.

— Вас добре проінструктували?

— Я чекаю ваших порад.

— Так ось, пане Зденек…

Розповідаючи Зденеку про те, де йому приблизно треба шукати зараз третю бригаду, яка подалася, за останніми даними, в ліси, і як триматися з партизанами, Карранті водночас уважно розглядав його обличчя. Воно мінялося на очах, ніби ця людина вже уявляла собі, що перебуває не з Карранті, а серед партизанів. «Непогана виучка! — схвально подумав Карранті. — Цінний матеріал! Щось на зразок пластиліну: ліпи з нього, що хочеш… Такий на все піде, все зуміє… Не дуже, правда, розумний… Свого «я» в нього нема… Та байдуже. Те, що йому доручають, він робить, як видно, дуже добре!»

Зденек вийняв з кишені акуратно складену носову хусточку і, знявши пенсне, почав витирати запітнілі скельця.

Карранті сторопіло замовк…

Без пенсне в агента був зовсім інший вигляд. Високо підняті брови, чорні очі, трохи припухлі повіки… Коли б не волосся на лобі, то Зденека легко можна було б вважати за Михайла…

Рука Карранті намацала в кишені пістолет. Не пропускаючи жодного руху цієї людини, він трохи підвівся. Підвівся й Зденек.

— Що з вами? — сторожко спитав він, помітивши, як зблід Карранті.

— Ви не Зденек, — глухо процідив Карранті.

— Так, я не Зденек, — спокійно відповів співбесідник.

Ще ніколи в своєму житті Карранті не відчував такого страху, який він відчував перед Михайлом. Навіть перед мертвим Михайлом, бо він був переконаний, що убив його. Був перекопаний і водночас чомусь чекав його, нещадного і мстивого. Ось і зараз, чітко уявляючи собі, що ця людина не може бути Михайлом, Карранті мимохіть стискував у руці пістолет і ніяк не міг оволодіти собою.

— Хто ви? — крикнув Карранті.

— Я ж вам сказав, що мушу звикати до прізвища Зденек, — як і раніше спокійно відповів йому прибулий і спитав — Мене цікавить, чи знайдеться в цьому домі людина, яка вміє управляти яхтою?

Це був пароль. Карранті випустив свій пістолет і заспокоївся.

Зденек посміхнувся.

— Сідайте, — вже іншим голосом запропонував Карранті й сам опустився в крісло.

У Карранті раптом майнула думка, що цю людину можна легко видати за Михайла, оголосивши про це по всьому Трієсту, щоб місцеве населення наочно переконалося в його загибелі, і тим