На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Зденек усе ще вагався, але Карранті бачив, що його вже вдалося переконати.

— Ще одне_ запитання. Останнє, — Зденек допитливо глянув на Карранті. — А чим ви гарантуєте, що не покинете мене напризволяще? Кінець кінцем, яке вам до мене діло: ну, повісять — і повісять!

Карранті вдав, що це питання дуже образило його.

— Коли б я захотів видати ваш труп за труп Михайла, то я б просто застрелив вас у цій кімнаті. Хіба це так важко? Не сумніваюся, що й у вас щодо цього є деякий досвід. Але я гарантую вам життя, бо я відповідаю за нього. Ще одна гарантія: я, а не Шульц, ми, американці, а не німці господарі тут, хоча зовні все нібито інакше. А раз ви досі живі, це лише означає, що я не хочу вашої смерті. Для вас це ясно, пане Зденек? Я не хочу вашої смерті…

Карранті дуже спокійно, навіть методично пояснював Зденеку, що той у його руках і що він, Карранті, міг би вбити його й видати за Михайла, який нібито прийшов розквитатися з ним. До речі, він, Карранті, міг би за одним заходом порішити й з Мазеллі, звинувативши його в тому, що він впустив до нього Михайла й робив спробу допомогти партизанському розвідникові. Карранті говорив, логічно розвиваючи свої думки: він відповідає за життя Зденека, і тому, щоб одержати від німців нагороду, їм обом доведеться затіяти цей маскарад із спійманням Михайла.

— Їй-богу, ви наївна людина! Вас повісять, а мене спитають, де Зденек, якого ми вам послали? Я ж відповідаю за вас головою! Ми зв'язані з вами одним мотузочком! То як? По руках?

Йому вдалося розвіяти сумніви Зденека, який вирішив, що справа тут не в грошах, бо двісті п'ятдесят тисяч марок надто мізерна сума для такого кита, як Чарлз Беннет, і, звичайно, вся ця історія має для Карранті в першу чергу політичне значення: Карранті хотів зломити волю місцевого населення, розвіяти міф про легендарного Михайла, щождо суми, призначеної за голову Михайла, то яка ж рація Карранті відмовлятися від неї, коли ці гроші валяються на вулиці, і їх треба тільки підняти, щоб покласти в кишеню.

Кінець кінцем, Зденек здався, і Карранті запропонував йому прорепетирувати сцену допиту.

— Прекрасно! — вигукнув він, коли «допит» був закінчений, — так само тримайтеся і в гестапо.

— Коли ж ми приступимо до справи? — спитав Зденек.

— Одразу ж. Відкладати — значить рискувати. Вас може хто-небудь побачити.

Зденек підвівся, усім своїм виглядом він виражав готовність.

— З чого почнемо?

— По-перше, вам треба буде змінити зачіску. У вас погане волосся, спробуйте помастити його вазеліном…

І зачешіть назад; лоб має бути відкритим. Ви все знайдете у ванній кімнаті. Потім Мазеллі підшукає для вас німецьку форму. Михайло любив появлятися в Трієсті, вдаючи з себе німця. До речі, а зброя у вас якої системи?

— Парабелум.

— Зійде… Ну, а по-третє, я доручу синьйорові Мазеллі негайно провести вас у порт, скажу йому, що вас цікавлять військові кораблі німців. Він не знає, для чого вас прислали до мене.

— А якщо ми наткнемось на фельджандармерію і я не встигну порішити старого?

— З Мазеллі ви можете почувати себе цілком безпечно, — його ніхто не зачепить.

— Коли треба буде стріляти?

— Щоб краще роздивитись порт, ви вийдете за місто й підніметесь на височину… Там ми і знайдемо вас. Стріляйте, тільки-но почуєте наші кроки.

— Мені можна пройти до ванної кімнати? — спитав Зденек.

— Так, будь ласка. Я піду по Мазеллі.

Хвилин через тридцять Зденек у формі німецького офіцера йшов разом з Мазеллі глухими вулицями Трієста.

Старий ледве встигав за Зденеком. Щоб не відстати зід агента, йому доводилося дріботіти за ним по-півнячому, вистрибом. Усю дорогу агент мовчав, не помічаючи Мазеллі. З тих пір як оселився цей американець, з ним, Мазеллі, взагалі перестали рахуватися. Ех, з яким задоволенням прибрав би він Беннета з своєї дороги!

— Поспішайте, синьйоре, поспішайте, — на ходу кинув Зденек. — Час не жде.

— Минулося моє, — уривано зітхнув Мазеллі. — Не ті вже літа в мене, щоб бігати вулицями.

Одначе він прискорив ходу.

В портовій частині міста було безлюдно. Тільки біля гранітного пірса, де в ряд стояли носами до берега військові пароплави, спроквола, ліниво походжали вартові. Берегова охорона… На майдані з'явився чоловік у цивільному. Він підійшов до вартових, фамільярно кивнув їм:

— Як справи, хлопці?

— Та ніби нічого, — відповів високий німець, — вибухів нема, день погожий…

З моря дув теплий вітрець.

Чоловік у цивільному озирнувся і, ставши одразу серйозним, сказав:

— Ось що, хлопці. Я помітив зараз на березі двох підозрілих. Треба їх узяти.

Високий німець посміхнувся:

— Підозрілих тут повне місто!

— Я знаю, що кажу! — твердо вимовив чоловік у цивільному. — Їх треба схопити. Здається, це чимала здобич.

Рябий німець, який, видно, очолював охорону, спитав:

— А чому ми повинні вам вірити?

Карранті — це був він — подав рябому оранжову перепустку, видану йому Шульцом. Німці одразу виструнчились.

— Де вони? — коротко спитав рябий.

— Я проведу вас…

… У Мазеллі був жалюгідний вигляд, коли він видирався на високий пагорб, звідки добре було видно бухту. Він ішов уперед, але раз у раз втрачав рівновагу, задкував, і тоді Зденек підштовхував його. Нарешті Мазеллі, важко відсапуючись, зупинився:

— Може, ви зійдете на гору без мене, а я зачекаю вас унизу?

— Ні, синьйоре, мені потрібні будуть ваші пояснення, — похмуро кинув агент.

Мазеллі знову почав дертися вгору. В цей час унизу загупали чиїсь кроки. Почувши їх, Зденек вийняв з кишені парабелум, не поспішаючи