Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Оресте! Оресте!!! О-рес-те-е-е!

Щось гупнуло в Енея за спиною. Раз, другий, третій. Озирнувся: мурована стіна. «Мабуть, Тур дверима», — майнуло в затуманеній голові. З новим запалом кинувся на свою жертву, та цієї миті щось загуркотіло, стіна видулась пухирем і луснула. Важкі цеглини попадали Енеєві на ноги. Завив од болю й порачкував у куток, притримуючи рукою штани. Обернувшись, побачив чоловіка, що цілився в нього з карабіна. Замахав руками, затуляючись від чорного ока смерті.

— Ти що, сказився?! — верескнув, не розуміючи, звідки той взявся. У повітці глухо бухнуло. Смерть увіп'ялася Енеєві гострим пазуром у ліве око.

— Христино?! — кинувся до жінки Орест.

— Розв'яжи руки, — схопилася і знову впала.

— Тікай, Христинко… — шепотів, звільняючи її від паска.

— А ти?

— Я з ними ще… Я ще з ними побалакаю! — він підштовхнув її до дверей, а сам хотів податися сходами вгору.

— Оресте, — обвила його руками. — Ходімо разом, Оресте! Самого я тебе не лишу!

— Слухай, що кажу, — тікай! Тікай поки ще можна. Городом до струмка, а там… Вони зараз на постріл сюди прибіжать…

— Вже йдуть, чуєш? — прошепотіла Христина. Нагорі рипнули сінешні двері. Хтось обережно наблизився до сходів.

— Пане полковнику? Агов! Ви що там…

Орест і Христина стали за розвалену стіну. Він підсадив її, показав, куди ставити ногу, щоб легше було лізти вгору.

— Лізь під піч і сиди тихо, — прошепотів у вухо, а сам знову став до стіни, чекаючи, поки той, хто гукав полковника, наважиться зійти до повітки.

— Чуєте мене, пане полковнику? — запитували згори.

— Ну, що він там? — долетіло десь ніби знадвору ще одне запитання.

— Холера його знає. Кричу, а він мовчить.

— Ото присмоктався!

— А може, він її у город потяг, на природу? — хихикнув хтось у сінях.

— Друже Енею?! — гримнули незадоволено.

Відповіді не було.

— Спустись-но, Лисе! Бо вже, бачу, його любощі нам боком вилізуть.

За мить рипнули сходи, і довгі худі ноги обережно почали спускатися сходинками. Орест вистрілив не прицілюючись. Довгоногий заверещав, мов недорізане порося, хотів дертися назад, але ноги йому заплелися й дрібно задрижали. Орест стрельнув ще раз. Поросячий вереск урвався. Ноги спорснули зі сходинок. Довготелесий зсунувся донизу й сів, дивлячись на Ореста напівмертвими очима. Нараз тіло здригнулося, з дерев'яніючих вуст злетіло кільки тихих, ледь чутних слів:

— Боляче… Ой, як боляче…

«Тепер лишився один зверхник… Ну, з одним уже якось упораюсь, а то четверо на одного». Чи то радість, а чи страх гарячим клубком підкотились до Орестового горла. Ковтнув перегірклу слину.

Дивні звуки долетіли до нього, і в ту ж мить побачив гранату. Стрибала по сходах, мов чорно-зелена жаба. Кинувся її ловити, але випорскнула з рук, упала під сходи. З землі вдарила блискавка, обпалила, кинула під стелю. Сотні розпечених багнетів, ножів, голок уп'ялися в тіло. Впав на цеглину, в гарячці поривався підвестися, але в голові пливло, оберталося, неначе хто вивертав навиворіт увесь білий світ. Тенькнув, розколюючись, промінчик, розсипались урізнобіч сліпучі скалки і згасли…

Вибух Оглушив Христину. З діри під піч увірвалася хвиля ядучого диму. Вона закашлялась. Перелякавшись, що почують, задавила в собі той кашель. Проте тривога за чоловіка, котрий лишився внизу, де щойно так гучно вдарив вибух, переважила страх. Нахилилася до діри, покликала:

— Оресте?..

Він не озвався. Передчуваючи найгірше, прослизнула в діру до схрону. Тут зараз було зовсім не так, як іще хвилину тому. Вибухом зірвало двері повітки, й перші промені сонця мерехтіли на обличчі Ореста, що лежав горілиць на купі потрощеної цегли. З города на нього здивовано поглядали молоді соняхи.

— Оресте! Оре-е-сте-е!!! — закричала Христина, кидаючись до чоловіка.

Впала йому на груди й заридала. «Що ж це у світі робиться? Ми ж ще не жили з тобою, коханий мій… Любчику мій єдиний… Бідолашний ти мій Оресточку! Що ж я скажу твоєму синові, як народиться… Не вберегла я тебе, не догледіла… Прости мене, прости…»

Горе, що шматувало її душу, заступило собою весь світ. Плакала, голосила, розпачливо викрикуючи свою сердечну муку: «Нема… Нема любові! Нема життя… Сину мій, ще ненароджений, прости мене… Прости, що так мало, що так недовго кохала твого тата! Він був добрим, лагідним, ніжним… Він не заслужив такої лютої смерті…»

— Оце й усе?!

Христина підвела голову й побачила Тура. Він стояв, перебираючи в посіченій осколками скрині хрести й хрестики. Набирав їх у пригорщі й зсипав назад, повторюючи, ніби сам до себе:

— Оце й усе?..

Не пам'ятаючи себе, Христина вхопила карабін і, коли б хоч раз тримала в руках зброю, коли б знала, як з нею обійтись, поклала б цього ненависного ката на місці. Нараз він скочив до неї і носаком чобота вдарив у лице. Впала навзнак. Потилицею вдарилась об муровану стіну, аж в очах зблиснуло. Кинувся до неї й почав бити чобітьми, кулаками куди вцілить. Гамселив із знанням справи, насолоджуючись від кожного влучного удару. Потім схопив за косу, поставив на ноги, запитав, заглядаючи в очі:

— Скажеш, де заховали золото?!

У неї був повен рот крові, в якій плавали вибиті зуби. Щось сказати вона не могла, лиш очима повела в бік скрині.

— Знову за своє?! — заволав у безсилій люті. Голос у нього виявився тонкий, писклявий. — Ну, гляди, ти в мене заговориш! Я тебе…