Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Можливо, так воно й є, — погодився Еней.

— Яку то треба мати піч, — міркував уголос провідник, — щоб замурувати в неї поклажу з трьох возів?

— Еге ж, — одразу погодився Еней. — То вже як прийдемо, то колупнемо й піч… То, кажете, в них на хуторі тихо…

— Тихо, — підтвердив Мара.

— Ми обійшли хутір кілька разів по колу, як ви вчили, друже провідник, — усе лестився до Тура Гриць. — Ніде жодного сліду, а ті двоє цілісінький день товклися на обійсті. Вже смерком Орест вийшов, посидів на колодці, покурив і пішов спати. То й ми пішли…

Тур зняв з жердки просохлі онучі.

— Готуйтеся, панове, виступаємо. На хуторі все провернути треба швидко, аби до світанку встигнути на Сонне озеро. — Він узяв чоботи, глянув на годинника. — Через час виступаємо…

— Дозвольте, друже провідник? — подав голос Андрій. — Мене непокоїть рація… Там один блок трохи ушкоджений, треба було б перепаяти схему.

Тур хижо глянув спідлоба.

— Чого досі мовчали?

— Дорогою не було коли, а це вирішив перевірити, глянув, а воно…

— Що вам потрібно?

— Конденсатори по шість тисяч… Дві радіолампи… Паяльник, каніфоль, олово… Все. І про батареї не забудьте. Ці вже зовсім сіли…

Провідник вийняв записника, олівець.

— Запишіть сюди все, що потрібно. — Він зняв із кілка свою шкірянку. — Але запам'ятайте… Рація повинна бути готовою до виходу в ефір не пізніше ранку післязавтрашнього дня.

— В ефір можна виходити хоч зараз, аби батареї були… Я про майбутнє тривожусь, — промовив Андрій, записуючи назви радіодеталей.

Тур узяв записника, сунув до кишені.

— Гаразд… Батареї й усе інше принесе вам пані Стефа. Я зараз домовлюся з нею… — накинув на плечі куртку, взяв з нар автомат і поліз нагору. «Щось знову не договорює пан провідник, — подумав Андрій: — Не сказав, де мені бути з рацією… Коли на хутір підуть без мене, то хто лишиться тут, зі мною? Може, Еней? Таж, говорили, золота було на трьох підводах. Чи впораються самі все те перенести за озеро та ще й до світання? Але дивно, чому ніхто з них жодного разу не обмовився, як зветься хутір, куди вони збираються йти? Схоже на Дідову Буду: і згарище, і струмок, і глина в березі… От тільки хто ті двоє, звідки вони там узялися — Орест і його кривенька жінка?.. А де дід Оверко? Невже померли?»

Андрій не знав, що й думати. Однак його думки урвала поява Тура.

— Вставайте! — гукнув згори. — Перевірте зброю. Виступаємо.

— А хто понесе рацію? — запитав Андрій.

— Рація залишиться тут.

— А я?

— І ви теж… Це наказ!

— Але чому? Я вже ходжу потроху…

Тур не відповів. Бойовики один по одному залишили бункер. Нагорі Еней про щось стиха розмовляв із провідником. До Андрія долинули уривки фраз, окремі слова, але й їх було досить: «Дідова Буда… Христина… Вона йому двоюрідна сестра…» Потім почувся наказ Тура:

— Тягніть сюди уламок отого млинового кола… Хряснула ляда, однак і по тому було чути, як сопуть і матюкаються Грицько, Мара й пан полковник, тягнучи до ляди каменюку пудів на двадцять вагою.

— Накривай. Вибачатись потім будемо…

— Ото, холера, важка, ще бункер завалить, — хрипів над лядою Еней.

Зашурхотіла, осипаючись, просіла під вагою земля. «Накрили… Неначе надгробок поклали. Що ж це ви надумали, пане зверхнику?»

Було вже за північ, коли Орест закінчив розкопувати дірку з-під печі до схрону.

— Та вилазь вже звідти, вилазь, — гукала Христина. Вона теж не спала, крутилася на ліжку, дослухаючись до своєї тривоги. Шелестів десь у деревах сонний вітерець, кумкали у березі жаби. Орест шкряботів у підпіллі, а це затих… Вона підвелася на лікті.

— Оресте, чи чуєш мене?

— Та чую, чую… Ото лиха година, спи. Зараз вилізу, дай відпочину трохи.

У запіллі було задушливо. Вогник свічки ледь блимав. Орест присів на старий кадібець, прихилився плечима до мурованої стіни. Дихати було важко. Піт заливав очі: «Де б його дірку пробити, щоб хоч який протяг був… А то тут і задихнутись недовго Христині. Певне, треба оту цеглину під стелею виколупати, що останньою поклав…» Підвівся, саперною лопаткою підважив і вивернув чорну, закіптюжену і тверду, мов камінь, цеглину. Знову сів на кадібець. Спітніле обличчя огорнув легенький подих свіжого повітря. Полум'я свічки, нерухоме до того, заколивалось, і темрява ніби трохи розсунулась. Орест ногою підняв віко невеликої кованої скрині, й ураз запілля ніби ще більш освітилося полиском позолоченої церковної оздоби. Ця скриня, закопана хрест-навхрест залізними смугами, стояла в сінях отця Миколая, який був попом в їхньому селі. Того дня, коли взяли у батька коні й підводу, Мара наказав підігнати під поповий ганок. Поставили на віз скриню і ще щось винесли з хати. Пізніше вуйко Федось казав, що вбито попа й попадю… А церкву, як виявилось, теж хтось обікрав…

Орест одпустив віко скрині. Вона впала з глухим стукотом, неначе домовина. Повітря різко заколивалося, й недогарок свічки згас. Хотів запалити знову, та десь поділися сірники. Став на кадібець, ступив ногою на земляну приступку, відштовхнувся й уже по пояс висунувся під піч. Голова вперлася в черінь. Ліг животом на підлогу, потім щуром вивернувся на спину і вже вилазив з-під печі, коли почув: на ліжку зойкнула Христина.

— Чого тобі? — запитав, ще лежачи на підлозі.

— Хтось наче ходить… — прошепотіла юна.

— Де?