Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

— Попід вікнами… Ніби якась тінь майнула.

Вже остерігаючись, підповз до вікна. Нічний туман білою рікою перетікав з лісу через подвір'я і десь там, за хатою, плинув з горба вниз. Тихо, навіть жаби замовкли. Враз із туману до воріт наблизилась чиясь тінь, за нею — друга. Щось ніби свиснуло, і на подвір'ї з різних боків зійшлося ще двоє. Один довгий, незграбний, тримав напоготові автомат. Другий — низенький, кряжистий, з вигнутими, як у кіннотника, ногами. Серце в Ореста тенькнуло — Мара!

— Лізь під піч… — прошепотів Христині, намацуючи біля ліжка карабін.

А вона метнулася до образів.

— Лізь, кажу тобі! — зашипів на жінку Орест і, вхопивши за руку, потяг до печі. Вирвалась і знову кинулася до ікон.

Цієї миті хтось постукав у шибку. Орест упав на підлогу і вужем прослизнув під піч, тягнучи за собою карабін. Христина завмерла під образами.

— Оресте?! — почулося знадвору. — Відчиняй! Це я, сотник. Відчиняй, слинявий! Я знаю, що ти тута… Відчиняй, бо двері вивалю!

— Та що ти з ним! — гукнув хтось захриплим басом. — Ось зачекай лишень… Бери за кінець. Так, тепер розгойдуй. Раз, два…

На «три» у вікно, виламуючи раму і розсипаючи підлогою скалки, встромилася колода. Христина стояла за крок од неї. Вона вже увімкнула радіомаяк і тепер готова була проскочити слідом за Орестом, але дровиняка перетнула їй шлях. Та ось колоду витягли надвір, і Христина побачила на лаві під вибитим вікном рубель. Вдень вона качала ним рядна та так і не прибрала. Тепер рука сама собою потяглася до нього. В раму ще кілька разів ударили колодою, і вона вилетіла геть. У отвір просунулася чиясь голова. Не роздумуючи, Христина з розмаху хряснула по ній рублем. Хряснула з такою силою, на яку тільки була здатна. Удар прийшовся в потилицю. Злетіла шапка. Мара заревів, як бугай, клюнув носом у підвіконня й затих. Його витягли з вікна й, підхопивши попід пахви, потягли до криниці. Там сподівалися, певне, облити водою. Біля вікна став хтось другий і, захлинаючись од люті, вигукнув:

— Чуй, ти! Одчиняй по-доброму… Христом богом прошу, не доводь до гріха, одчини!

А тим часом уже топталися в сінях. Страх колотив Христиною так, що зуб з зубом не зведе.

— Чого вам треба? — зірвалося з її вуст немічне, перелякане.

— Добре, що озвалася… Вразуми свого дурня, нехай відчинить, бо з живих шкуру спущу. Оресте, відчиняй!

— Нема його… Нема! — гукнула Христина і замахала на чоловіка, щоб заховався.

— А куди ж він подівся?

— На село пішов…

— Бреши, бреши, ніби ми не бачили, як він спати ліг… — почувся ще чийсь голос у засторонку біля вікна.

— Кажу вам, нема його! Я сама в хаті… — схлипнула Христина. Розуміючи, що від цих головорізів стіни дідової хати не врятують, а час, аби дістатися з району до хутора навіть машиною, потрібен немалий, вона вдалася до хитрощів. Слабкість інколи протистоїть грубій силі з більшим успіхом, аніж безнадійний спротив.

— То чого ж ти, курва твоя мати, не відчиняєш, коли гості до хати стукають?! Відчиняй, став на стіл пляшку та…

— Я боюся!.. — вголос заплакала Христина.

— Ач, то вона з переляку так влупила пана сотника, що аж ноги одкинув! — зареготав хтось дурним геготом під вікном. І тієї ж хвилі автоматна черга, ніби камінням, сипонула в двері. Полетіли на підлогу тріски, верхній гак вискочив із клямки. Хтось із сіней кілька разів смикнув двері з такою силою, що заходила ходуном хатина. Потім знову застукотів автомат, вже біля нижнього гака виколупуючи тріски.

— Ану, давай удвох! — почулося з сіней. Шарпонули з подвійною силою й вирвали нижнього гачка з м'ясом. До хати увійшов Тур. Христина зразу відчула, що перед нею зверхник. Зіщулилась, забилася в куток під образами. Він глипнув на неї скаженим оком і наказав щось довготелесому, котрий всунувся до хати слідом за ним. Той кинувся до ліжка, зірвав вовняну ковдру і запнув нею вибите вікно. Потім подушкою затулив віконце, яке виходило в бік струмка. Нараз у хаті стало темно, як в могилі. Христина відчула себе вже на тому світі. Страх запаморочив розум, вона порачкувала попід стіною до печі. Вже збиралася шмигонути під піч, як раптом спалахнув промінь кишенькового ліхтарика, і чиясь дужа рука, вхопивши її за косу, підняла в повітря. Пекельний біль різонув голову.

— Світла! — наказав Тур.

Чиркнув сірник, і над столом засвітили гасову лампу. Світло впало на стіни, стелю, підлогу — червоне, неначе плями крові, чи, може, таким у цю мить воно видалося Христиві, адже її все ще тримали за волосся так, що до підлоги діставали лише кінчики пальців.

Одхиливши ковдру, через вибите вікно до хати вліз бородатий, страшний з виду чоловік. Обтрусився й сів до столу. Еней! — У Христини похололо в серці. Це він рік тому застрелив діда Оверка, а її…

— Ну, то де твоя пляшка? Де закуска? — запитав, збираючи бороду в кулак. — Чи тебе не вчили, як годиться приймати гостей?

— Закусити є чим, а горілки… Горілки нема. Може, Орест принесе.

— То це він серед ночі гайнув у село за горілкою? — хитрувато примруживши очі, запитав Еней.

— У нас сіль скінчилася… — вже спокійніше відказала Христина.

— Бреше! Їй-бо, бреше… — сказав той, хто тримав її за косу. При тих словах він знову боляче потягнув догори. Вона скривилася і застогнала. Здавалося, разом з волоссям у руках довготелесого ката залишаться і шкіра, й череп.

— Одпусти її, Лисе, — наказав Тур. — Сідай, хазяйко, до столу.

— Сідай рядком та поговоримо ладком, — потираючи руки, кинув Еней. — А ти, Лисе, піч оглянь. Де вони там що мурували…

— Я вже дивився. Ніби свіжої кладки не видко, — він штовхнув