Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

Після короткої ради з друзями я відповів йому дуже голосно, щоб мене могли почути всі воїни:

— Повертайся, пес, до Твали, який послав тебе, і скажи йому, що ми — Ігнозі, законний король кукуанів, Інкубу, Бугван і Макумазан — білі мудреці, що спустилися із зірок, чаклуни, які можуть гасити Місяць, Інфадус родом із королівського дому, вожді, воєначальники і народ, що зібрався тут, — відповідаємо Твалі і заявляємо, що ми не скоримося і що, раніше ніж двічі зайде сонце, труп Твали захолоне біля воріт його крааля, й Ігнозі, батька якого вбив Твала, буде царювати замість нього. А тепер іди, поки ми не вигнали тебе батогом, і бережися підняти руку на людей, схожих на нас.

Парламентер голосно засміявся:

— Мужчину не злякаєш пихатими речами! — вигукнув він. — Подивимося, чи будете ви завтра такими ж сміливцями, ви, які можете погасити Місяць! Воюйте ж, будьте відважні й веселі, поки вороння не обклює ваші кістки так, що вони стануть біліші, ніж ваші обличчя. Прощайте] Можливо, ми зустрінемося в бою. Прошу вас, не відлітайте поки що назад на зірки, дочекайтеся мене, білі люди!

І, запустивши в нас цю останню стрілу сарказму, він відійшов. Майже зразу ж услід за його відбуттям сонце сіло, і на землю спустилася пітьма.

Цієї ночі у нас було багато роботи, незважаючи на те, що всі були надзвичайно втомлені. Тривала підготовка до завтрашнього бою, оскільки це було можливим при світлі місяця. Посланці йшли, щоб передати наші розпорядження, і знову поверталися туди, де сиділи ми, радячись. Нарешті, приблизно о першій годині по півночі, ми зробили все, що було в наших силах, і весь табір заснув. Тільки вигуки вартових зрідка порушували тишу. Ми з сером Генрі у супроводі Ігнозі й одного з вождів спустилися з пагорба і обійшли передові пости. В міру того, як ми йшли, в найнесподіваніших місцях перед нами раптово виростали списи, виблискуючи в місячному світлі, і миттєво зникали, як тільки ми називали пароль. Зрозуміло було, що ніхто не спить на своєму посту. Потім ми вернулися, обережно пробираючись серед тисяч воїнів, що спали. Багато з них востаннє насолоджувалися сном на цій землі.

Місячне світло вигравало на їхніх списах і ковзало по обличчях тих, що спали, роблячи їх схожими на мерців. Холодний нічний вітер розвіював їхні плюмажі, подібні на ті, що прикрашають катафалки. Вони лежали безладно, розкидавшись у сні, і їхні здорові, могутні постаті здавалися примарними і дивними при місячному світлі.

— Як ви думаєте, чи багатьом із них судилося дожити до завтрашньої ночі? — запитав сер Генрі.

Я лише похитав головою у відповідь, продовжуючи дивитися на тих, що сплять. Моя уява була збуджена, незважаючи на втому, і мені здавалося, що крижана рука смерті вже торкнулася цих людей. Я подумки відмічав тих, на яких лежала фатальна печать, і мною оволоділо відчуття великої таємниці людського життя і глибока печаль од усвідомлення його трагічної приреченості. Сьогодні вночі ці тисячі людей сплять здоровим сном, а завтра вони, а можливо, і ми разом із ними, і багато інших загинуть, і холодний подих смерті скує їхні тіла. їхні дружини стануть удовами, їхні діти — сиротами, а їхні хатини ніколи більше не побачать своїх господарів. Тільки старий місяць так само безтурботно сяятиме, і нічний вітер так само ворушитиме траву, і широкі земні простори смакуватимуть щасливим відпочинком, так само як і впродовж цілої вічності до того, коли ці люди з’явилися на них, так само як і впродовж цілої вічності після того, коли вони будуть забуті.

Проте, поки існує світ, людина не помирає. Щоправда, ім’я її забувається, але вітер, яким вона дихала, і далі ворушить верхівки сосон у горах, відлуння слів, які вона казала, ще лунають у просторі, думки, народжені її мозком, стають сьогодні нашим надбанням. її пристрасті викликали нас до життя, її радості й печалі близькі і нам, а кінець, од якого вона пробувала з жахом утекти, чекає також кожного з нас.

Всесвіт справді повний привидів — не кладовищенських примар у похоронних саванах, а незгасних, безсмертних частинок життя, які, одного разу виникнувши, ніколи не помирають, хоча вони непомітно зливаються одна з одною і змінюються, змінюються вічно.

Подібні думки проходили в моїй свідомості, поки я стояв і дивився на похмурі, фантастичні обриси тіл воїнів, що спали, як сказано в їхній приказці, “на своїх списах”. У міру наближення старості мною, на великий мій жаль, все більше оволодіває огидна звичка розмірковувати.

— Куртіс, — звернувся я до сера Генрі, я перебуваю у стані найогиднішої паніки.

Сер Генрі погладив свою біляву бороду і засміявся.

— Мені вже не раз доводилося від вас чути подібні зауваження, Квотермейн, — сказав він.

— Так, але зараз я кажу це всерйоз. Я, знаєте, дуже сумніваюся, щоб комусь із нас вдалося дожити до наступної ночі. Нас атакують переважаючі сили противника, і надто мало надії, що нам удасться утримати свої позиції.

— У всякому разі, ми дешево їх не віддамо. Послухайте, Квотермейн, справа ця кепська, і, правду кажучи, не варто було нам у неї втручатися, але оскільки вже так вийшло, ми повинні зробити все, що в наших силах. Щодо себе я можу вам сказати, що коли мені судилося померти, то я визнаю за краще бути вбитим у бою. До того ж тепер, коли залишилося так мало шансів на те, що я знайду мого нещасного брата, мені легше примиритися з думкою про смерть. ле сміливого супроводжує удача, — можливо, на нас іще чекає успіх. Різанина, звичайно, буде жахлива, і, оскільки ми повинні підтримати свою репутацію, нам доведеться бути в найнебезпечніших місцях.

Останнє зауваження сер Генрі мовив похмурим голосом, але в очах його спалахували іскорки, що свідчили зовсім про інше. Мені навіть здалося, що серу Генрі насправді подобалося воювати.

Потім ми пішли до себе і проспали дві години.

Якраз перед сходом сонця нас розбудив Інфадус, який прийшов сказати, що в Луу спостерігається велике пожвавлення і що дрібні загони королівських