На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Ще вранці дозорні підібрали на стежці тяжко пораненого незнайомого партизана-угорця. Згадавши про це, Ферреро кинувся до хатини. У вузеньких сінях лікар мив руки в емальованому тазі.
— Я хочу поговорити з пораненим, якого привезли вранці, — сказав Ферреро.
— Пізно, він уже при смерті, — похитав головою лікар.
Він зняв з гвіздка рушник і витер руки.
— До нього більше не поверталася свідомість? — квапливо спитав Ферреро.
— Двічі був опритомнів. Тому й збирався йти до вас.
— Що він говорив?
Лікар нахилився до вуха командира й пошепки сказав:
— Його звати Шандор Д'єрдь. Він говорив, що до них прийшов якийсь загін, вивіз на грузовиках усіх угорців з їхньої частини й розстріляв у глухій ущелині. Сам Д'єрдь був поранений, відповз убік і чув, що загін, який розстріляв їх, збирається йти далі…
— Куди далі?
— В інші частини, виконувати наказ про розстріл угорців.
— Чий наказ?
Лікар ще ближче подався до Ферреро:
— Із штабу корпусу, — прошепотів він.
Ферреро так здавив лікареві руку, що той тихо зойкнув від болю.
— Хто чув про це? — дивлячись у вічі лікареві, промовив Ферреро.
— Тільки я. Поранений над силу вимовляв слова. Я більше вгадував їх по руху губів…
— І ви забули. Його слова! — владно й колюче сказав Ферреро.
Він відпустив руку сторопілого лікаря й мерщій пішов до угорців.
Розмовляв він з ними тепер спокійно, навіть ласкаво.
— Слухайте, хлопці, у нас же спільний ворог, спільна мета…
Угорці слухали насторожено, з недовірою.
— І хіба не побратала нас кров, пролита нами? Тебе, Маркос, — зі мною, мене — з Михайлом, Михайла — з тобою?
Ферреро замовк, обвів угорців допитливим поглядом.
— У корпусі, друзі, діє ворожа рука. Та сама, що підіслала мені начальника штабу — зрадника, а тепер піднялася на наше братерство. Але від ворожої руки чогось іншого й не жди. Разом з вами намагатимемося знешкодити її.
Ферреро підкликав до себе Мехті й Маркоса і, коли вони підійшли до нього, зненацька обняв їх за плечі:
— А ось тим, що ви повірили, ніби можна розбити кров'ю скріплене братерство Ферреро, Маркоса, Михайла, — цим ви дуже образили мене.
Угорці захвилювалися. А командир бригади, простий, суворий, справедливий, стояв перед ними й чекав, що вони скажуть.
Мехті ступив крок до угорців, йому важко було говорити, бо доводилося говорити про себе.
— Ось що, друзі, — сказав він. — Що б ви подумали про мене, коли б я, оклигавши від рани, заподіяної мені зрадником, покинув своїх товаришів? Подумали б, що Михайло — боягуз, що Михайло змалодушничав.
До Мехті підійшов один з угорців — вихрастий молодий хлопець:
— А чи знаєш ти, що я одного разу сам одстрілювався від п'ятдесяти фашистів? І тримався доти, поки не порішив усіх?
— Усі знають про це, — сказав Мехті.
— Отож. Та й інші наші хлопці не відсиджувались по землянках! — запально вів далі угорець.
— І це правда, — погодився Мехті.
Ферреро уважно слухав їхню розмову.
— Але що ж нам лишається робити, коли в партизанських бригадах розстрілюють наших братів?
— Командир, по-моєму, сказав уже, що це ворог намагається розбити наше братерство. Наш обов'язок не відступати перед ворогом, а викрити його й знищити!
Молодий угорець задумався і спитав:
— А що б ви зробили, якби раптом ні з того ні з сього хтось почав розстрілювати руських?
Ферреро вичікувально поглянув на Мехті.
— По-перше, — відповів Мехті, — я не певен, що ті, хто розстрілює угорців, не розстрілюють зараз і руських. А по-друге… Ось послухай… Я був ще хлопчиком, коли в нас почали створювати перші колгоспи. Нелегко було тоді Радянській владі. Куркулі зрозуміли, що їм кінець, і зовсім озвіріли! Вони стріляли в тих, хто вирішив жити по-новому!.. Та радянські люди не злякалися, не спасували перед труднощами: вони стали тільки прозорливіші, пильніші й безпощадніші. І зуміли очистити країну від ворожої нечисті. Боротьба до переможного кінця! До останньої краплі крові. Тільки так!..
Слова Мехті пролупали, як сувора присяга. До нього підійшов схвильований Ферреро; йому, мабуть, багато дечого хотілося сказати Мехті, але він тільки мовчки обняв його.
Маркос Дабі, дивлячись прямо в очі командирові, сказав:
— Прости нас, командире. Ми погарячилися. Прости.
Ферреро посміхнувся. Пролунали глухі голоси:
— Не треба обижатися, командире.
— Тобі віримо.
— Не про тебе йшла мова…
Заглушивши голоси угорців, Ферреро різко скомандував:
— Ну, коли так… Розібрати зброю! Мехті підійшов до стіни, нагнувся, узяв з піраміди карабін і подав його Маркосу.
— Візьми, — лагідно сказав він.
Маркос рішуче простягнув руку і, взявши карабін, поцілував його ложе.
Угорці стрепенулися. Мехті почав розбирати піраміду, вручаючи кожному з угорців його зброю, патронташ, сумку. Рухи його були проворні, легкі, веселі.
— Ось так, — задоволено крякнув Ферреро. — 1 щоб я бачив це востаннє!
Коли він повернувся до намету, Сергій Миколайович усе ще сидів над аркушами паперу.
Ферреро сперся руками на стіл і нагнувся до полковника.
— В сусідніх частинах розстріляли угорців, — майже пошепки сказав він.
Полковник мимохіть подався вперед:
— Хто розстріляв?
— Вказівки виходили із штабу корпусу. Завелась там, мабуть, якась нечисть. Ми воюємо, а вони…
Полковник сидів нерухомо, навіть затаїв подих. Після довгих роздумів він сказав:
— Треба з'ясувати, чиїх рук це справа!
— А як?
— Гм… — полковник підвівся з місця. — Ну що ж, воюватимемо далі. А з'ясувати — все-таки