На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Важкою, недоброю була звістка, що її приніс під кінець свого життя угорський юнак Шандор Д'єрдь… Однак нових підтверджень цієї звістки, на щастя, не було. Незабаром радисти прийняли по рації наказ штабу вчинити наскок на віддалену залізницю. Потім прийшла вимога передати звичайні відомості про втрати й наявність боєприпасів.

Нічого особливо тривожного ефір не приносив, а зв'язку з іншими частинами не було: бригада вже довгий час діяла ізольовано й самостійно.

На долю Мехті часто випадали тепер хвилини відпочинку, і він почав працювати над ескізами до картини.

Для роботи він вибирав затишний куточок на краю скелі, з якої добре було видно і галявину з біліючими на ній наметами, і стежки, що губилися в лісових хащах. Він приходив сюди звичайно вранці, сідав на камінь, нашвидку робив в альбомі зарисовки, спересердя перекреслював їх, знову брався за олівець або вугілля, а потім усе це відкладав на бік і думав, думав…

Деталі картини вимальовувалися ще неясно. То Мехті уявлялась весна: тане сніг, в небі пливуть пухнасті хмарини; то осінь — золота, прозора; то літо — з полотна має повіяти сонячною теплінню, пахощами польових квітів… По-різному уявляв Мехті й солдата. Ось він іде прямо на глядача, втомлений, щасливий, з ранцем через плече… Ось присів відпочити на пеньку. Ось лежить у високій траві, поклавши біля себе ранець, закинувши руки за голову… А поблизу — покремсаний ворожий танк… В одному з варіантів — дівчата в яскравих, квітчастих платтях виносили солдатові воду.

Незмінною лишалася «тільки тема картини: солдат повертається після війни додому.

Іноді на скелю прибігав Вася. Він дивився через плече Мехті на малюнок і статечно казав:

— Здорово!

А Мехті видирав з альбома аркуш з малюнком, м'яв його й кидав геть.

Кінець кінцем, Вася; щоб не завдавати собі жалю, перестав заглядати в альбом, а, проходячи повз полотно, на якому ще нічого не було, докірливо насуплювався. Авторитет Мехті, як художника, явно починав хитатися…

Приходила й Анжеліка. Вона рідко коли заглядала в альбом, їй було байдуже, що малює Мехті. Вмостившись віддалік на поваленій сосні, дівчина стежила, як нервово рухається рука Мехті, як змінюється його обличчя… Перед нею був такий Мехті, якого Анжеліка досі майже не знала. Очі його, коли він підводив їх од альбома, ставали темними від незрозумілого їй замішання. Погляд Мехті з уважного, допитливого ставав неуважним, задумливим, а потім загорявся зненацька вогнем натхнення.

Мехті, нарешті, вирішив намалювати дорогу, що простяглася в світлу, прозору далечінь… Щойно пройшла гроза, та небо вже очистилося від хмар; колір у нього м'який, блакитний. На землі, наче самоцвіти, переливаються барвами калюжки. Ліворуч від дороги височить струнка тополя. Одна з гілок, підрізана осколком снаряда, звисла донизу, але на ній весело розпушилося листя. Вона дихає, живе!.. А довкола зелені, неозорі поля. Тут і там прозирають крізь густу зелень яскравочервоні маки, білі ромашки.

Дорогою йде радянський солдат — високий, плечистий, — іде нестройовим, вільним кроком. Солдат здобув перемогу і прямує додому. До рідного села ще далеко: звідси йому видно хати під червоною черепицею, цвітуть сади, сонце блищить на білих вітах, як на сніжинках… Солдат щасливо мружиться… Він ніби прислухається до якоїсь неповторно-прекрасної пісні…

Мехті так виразно бачив свого солдата, що йому, здавалося, неважко було перенести цей образ на полотно. Він приготував фарби, пензлі. На полотно лягли перші мазки.

Вася вже тут, як уродився, — наче він вичікував, коли Мехті візьметься, нарешті, за пензель. Дивлячись, як Мехті видавлює з тюбиків фарбу, Вася спитав:

— Яка це фарба?

— Це? Білило. А ось це — ультрамарин.

— А ця як називається?

— Берлінська лазур. Не заважай, Васю!

— Кгм… Берлінська?..

Вася відійшов убік, а Мехті почав змішувати ультрамарин з білилом, щоб на полотні заголубіло небо. Та небу не випало заголубіти. Мехті зробив ще кілька мазків, а потім, спохмурнівши, несподівано кинув пензель в ящик і змив фарби з полотна.

— Знову? — сумовито зітхнув Вася.

Мехті не відповів…

Васі що? йому здається, що малювати картину проста справа: поводив пензлем, і картина готова. А Мехті не тільки малює картину… Своєю картиною він повинен відповісти на питання, що мучать його. А питань цих ставало дедалі більше. Випадок з угорцями не сходив з думки. Хтось же розстрілює їх… Хтось же заслав у їхній штаб ворога — Карранті… Підозріло часто почала помилятися авіація союзників… Його солдатові перешкоджають повернутися додому! Навіть не віриться: розстріляні угорці…

Мехті стримував себе: до чого тут картина? Начебто ні до чого. Але ж його солдат — свідок усіх цих подій. Отже, їм місце в картині Мехті. Тільки як усе це показати?.. Відмовлятись од задуманої ним теми й образів Мехті не хотілося…

І він знову брався за альбом.

Над альбомом і застав свого друга Вася одного теплого безхмарного ранку.

Через Васине плече був перекинутий кошлатий рушник, під пахвою він тримав пакунок, з якого виглядав краєчок мочалки.

— Ти що це, знову в струмку надумався купатись? — скоса глянув на нього Мехті. — Дивись, це скінчиться запаленням легенів!

— Чого ж у струмку? — поважно відповів Вася. — Лазню збудували, сьогодні урочисте відкриття!

Лазня була для партизанів пекучою «проблемою». Звичайно їм доводилося купатися наспіх, повертаючись із завдання, в якомусь лісі; найчастіше ж, нагрівши відро води, вони сполоскувались біля землянки або ж, як Вася, на власний страх і риск купалися в крижаному струмку.

— Де збудували? Чи не в Трієсті? — насмішкувато спитав Мехті.

— Необов'язково в Трієсті! У Трієсті ми, як і годиться, влаштовуємо лазню фашистським негідникам… Та й навряд чи я поткнувся б туди з самим рушником…

Мехті відмахнувся:

— Уже замолов! Не мороч голови: заважаєш працювати.

— Та їй-богу ж, лазня! — заволав Вася. — Ходімо!

Мехті кинув пензель у ящик і витер ганчіркою руки.

— Ходім, ходім, — квапив Вася. — Сільвіо