Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

Ви мусите також усвідомити дещо, чого не можете відчути, читаючи ці рядки в теплі та затишку своєї квартири. Принаймні спробувати уявити. Попри всі принади Пантанал був, залишається і завжди буде вельми негостинним місцем. Орди москітів, виснажлива спека, виснажлива вологість, постійні дощі втомлювали як фізично, так і морально. Дивлячись очима на все те розмаїття тварин та рослин, які мене оточували, я уявляв себе наче в раю. Заплющуючи очі і повністю віддаючись фізичним почуттям, я думав, що потрапив у пекло…

Підтверджуючи мої здогади, Дімон, під час повернення на фазенду, порівнявся зі мною. Неначе справжній ковбой зсунувши капелюх на потилицю, він стиха поцікавився:

— Максе… Хм… Ти тільки не подумай нічого такого, я просто так питаю… Ем-м-м… Тобі це справді подобається? — він обвів рукою мокрі та прим’яті нетрища.

Я мовчав. Дмитро довго дивився на мене, чекаючи відповіді. Важко сказати, що він подумав про мене. Я не уникав дискусії. Просто… не люблю безглуздих розмов — пустих безцільних балачок, які ні до чого не приводять.

Я їхав уперед, несвідомо правлячи жвавим скакуном, подеколи відхиляючись від низько навислих гілок, і розмірковував про те, наскільки важче буде пробиратися до Боніто наодинці…

* * *

Ввечері Фабіо та Айлтон приготували прощальну трапезу. Ніби й нічого особливого, проте увесь стіл на веранді виявився заставлений різноманітними екзотичними наїдками.

Мої колеги розсудили, що зараз, либонь, найбільш відповідний момент, і видобули на світ величезну півторалітрову пляшку кашаси, міцнющої бразильської горілки, куплену ще в супермаркеті Поконе, останньому форпості цивілізації.

Сонце вже давно шаснуло за горизонт, фазенду огортала в’язка волога темрява. Веранда освітлювалась двома великими ліхтарями, щоправда, вони висіли на деревах ззовні кімнати на кшталт вуличних ліхтарів. Це було зроблено навмисно, адже, заворожені сліпучим сяйвом, до потужних лампочок мигцем злетілися міріади нічних комах. На щастя, світильники теліпалися достатньо високо, залишаючи більшу частину комашиної орави за межами закутаного подвійним шаром сітки приміщення. Деякі барилкуваті жуки, нічні метелики та страхітливі бабки всідалися на протимоскітну сітку і повзали туди-сюди, шурхотячи жорсткими крилами. Їхні химерні гіперболізовані тіні, стократ роздуті через віддаленість джерела світла, совались поміж нами по обідньому столі. Через це іноді створювалось враження, що між тарілками гасають фантастичні жуки завбільшки з людську долоню.

Отак ми неспішно вечеряли. Айлтон розбалакався і розказав трохи про своє життя. Потому бразилець почав розпитувати про Україну, наші звичаї та порядки, а також про те, чим ми займаємось у себе на Батьківщині. Хлопці розказували, я перекладав. Відповідно до того, як убував рівень рідини в півторалітровому бутлі, розмова ставала жвавішою й розкутішою. Щоправда, бразильці майже не пили горілки, чемно відмовляючись, коли Лаврентій намагався підлити огненного пійла в їхні келишки.

Незабаром, розправившись з основними стравами і майже «прикінчивши» пляшку, ми важко розкинулися на стільцях, осоловіло роздивляючись чудернацьких комах, що наче глядачі в зоопарку роздивлялись нас крізь сітку. Дімон час від часу тихенько відригував. Лаврентій клював носом, готуючись от-от захропти.

Нараз Айлтон голосно запропонував:

— А хочете я вам заспіваю? Справжню, бразильську пісню!

Стрепенувшись, ми вчотирьох замахали головами. По-моєму, в той момент нам як ніколи не вистачало хорошої задушевної пісні.

— Давай!

Айлтон перекинувся кількома словами з Фабіо, певно, добираючи пісню, після чого тлустий фазендейро трохи відсунув стільця від стола, аби той не заважав надимати живіт, і наготувався до виступу. Молодший бразилець подав знак, і над заллятими пітьмою просторами Пантаналу полилася пісня. Коли-не-коли бразильці навіть притопували собі й пристукували долонями по колінах. Пісня була бадьорою та веселою, однак геть не схожою на ті божевільні, але такі примітивні маршові мелодії, котрі ми чуємо з телевізора під час телетрансляції карнавалу або ж вуличних змагань із самби. Одну за одною Фабіо та Айлтон проспівали нам кілька пісень, що разюче відрізнялися між собою ритмом, тембром та тональністю.

— Сподобалось?… — спитав Айлтон, обвівши нас запитальним поглядом, після того, як вони з напарником довели до кінця останню співанку.

— Неймовірно… — прошепотів я. Чесно кажучи, я геть не очікував, що двоє дорослих, грубуватих на вигляд чоловіків, котрі добру половину свого життя провели в непролазних нетрях, можуть отак співати. Взагалі, як на мене, сценічне піяння — то геть не чоловіча справа.

— Спасибі, — задоволено проказав бразилець.

Фабіо на знак вдячності нахилив голову, а тоді сяйнув посмішкою і підняв догори великий палець, тішачись з того, що нам сподобалося.

— А тепер ви щось заспівайте, — безапеляційно заявив Айлтон.

— Е-е-е… — я спершу розгубився і навіть не знав, що відповісти. — Я… ну, я не знаю…

— Давай, давай! Не соромтесь! Я хочу почути тепер українську народну пісню. Ви ж там у себе співаєте якихось пісень?

Крутнувшись на стільці, я повернувся до товаришів.

— Чуваки, — мовлю, — вони хочуть, щоб ми заспівали їм українську народну пісню.

— Я так і знав, що він це неспроста затіяв, — прицмокнув юрист.

— А що тут такого? — запинаючись, пролопотів Алекс. — Це що проблема? Заре заспіваємо. Максе, скажи їм, хай тримаються, зараз ми будем співати!

Проте все виявилося на так просто. На відміну від бразильців, серед нас чотирьох музикальним слухом міг похвалитися тільки Лаврентій. Я, Дімон та Алекс, м’яко кажучи, не вирізнялися особливою музикальністю. Все, на що ми могли ставити, — сила та потужність горлянок. Це єдине, що могло компенсувати дефіцит мелодійності та повну відсутність музикального слуху.

— Що співатимемо? — серйозно запитую я.

— Давайте «Ой на горі та женці жнуть», — висунув пропозицію Ларік, а тоді переконливо додав: — Це класика, пацани. Спеціально для іноземців. Кажуть, валить їх наповал, мов чума бізонів… Слова всі знають?

— Я пам’ятаю лиш до першого приспіву, — чесно зізнався я, — а далі можу співати, якщо хтось приспівуватиме мені перший склад кожного слова.

— Нічого, згадаєш.

— А я знаю до того місця, де починається про Сагайдачного, — почухавшись за вухом, прорік Саня.

— Значить так, — юрист вирішив взяти ситуацію у свої руки, — я заспівую, а ви підхоплюєте. Там все просто — самі повтори. У нас усе вийде, — а тоді обернувся до бразильців, силуети яких вимальовувались у півтемряві з іншого боку стола, і голосно оголосив українською: — Українська пісня «Ой на горі та женці жнуть»! Дуже актуальна… для цих джунглів… Пантаналу…

Не знати чого я гарикнув «True!» [49], після чого наш доблесний юрист, стиснувши кулачки і витягнувши шию, загорлав так, що у мене аж очі на лоб полізли:

Ой, на, ой,