Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук

— Ні, — понуро буркнув він у відповідь. — Я вже третю ніч не можу виспатись.

— Дивно… А я сплю немов убитий: свіже повітря, фізичні навантаження…

Алі аж позеленів від злості і просто-таки вчепився у мене почервонілими очиськами.

— Ти що, Максе, приколюєшся з мене? — питає.

— Навіть не думав. А що?

— Та ви хропете всі втрьох, мов бізони, трясця вашій матері!!! — загорлав Саньок, хапаючись за голову. — Це якийсь кошмар, бляха муха! Такої суміші гаркання, завивання, булькання і посвистування я ще ніколи не чув! Дімон зачинає, а потім ви з Ларіком підхоплюєте, і понесло-о-ось — тріо найкращих басів сучасності дають сольний концерт у Пантаналі!… На ягуара вони зібралися… Та ви своїм риком всіх ягуарів на двісті кілометрів навкруги розлякали! Від вашого храпу у Фабіо стіни дрижать, мов під час землетрусу! Як вас ще Петя не з’їв, прости Господи! — хлопець аж почервонів і важко сопів, видно, ми таки сильно йому допекли. — Я вам наступної ночі всім носи попереламую!

Тут слід вставити дві коротенькі ремарки. По-перше, Алекс живе за межами Києва, вдалині від шуму машин та гамору міста, котрий не стихає навіть уночі, а тому спить напрочуд чутливо (про це я дізнався під час нашої з ним поїздки до Китаю). А по-друге, ви ж знаєте, що людина, як правило, схропує тоді, коли відсипається на спині. Варто лиш повернути її на бік, і (здебільшого) харчання припиняється. Проблема полягала в тому, що лягти на бік у гамаку — ідея практично нездійсненна. Як не крутись, як не вивертайся, однаково виходить, що лежиш на спині. В принципі, для мене, Дмитра та Лаврентія це не було казна-якою проблемою, оскільки людина, яка не прокидається від власного хропіння, навряд чи прокинеться від завзятого схропування сусіда, чого не можна було сказати про багатостраждального Алекса, який в оточенні трьох, як він висловився, «найкращих басів сучасності», не міг склепити очей.

Після сніданку Фабіо спочатку показав нам, як він таврує свою худобу, а потім приготував шестеро коней для дальньої прогулянки Пантаналом.

Пересуватися верхи виявилось незрівнянно зручніше, ніж пішки. Взуття лишалось сухим, не доводилося безперестану виборсуватись із високої трави або ж брести ледь не по пояс у каламутній воді. Порівняно з автомобілем, теж були свої переваги. По-перше, можна забиратись у будь-яку гущавину, а по-друге, шум від двигуна не розлякував диких мешканців Пантаналу.

Ми знову взяли з собою Шарика, наче відчуваючи, що пес стане нам у пригоді.

На радощах, що його удостоїли такої честі, він гасав поміж кіньми і заливався мов навіжений. Іноді мені здавалося, що пес захлинеться власним гавканням. Собацюра не встигав закінчити одне «гав!», а вже починав інше. Складалося враження, що ми вибрались на полювання з цілою зграєю мисливських собак, а не на прогулянку з безрідним дворнягою, який сягав тридцять сантиметрів у довжину (враховуючи довжину хвоста).

Першою Шарик надибав черепаху. Він безугавно носився навколо одного місця, підскакував і кидався в атаку на невидимого ворога в траві, аж поки ми не під’їхали до нього і запримітили чималеньку річкову черепаху. Налякана собачим дзвякотом тваринка наглухо забарикадувалась у сіро-коричневому з жовтими плямами панцирі.

Невдовзі Шарик ще більше вислужився, вигнавши з чагарів тварину, котра до цього моменту ще не потрапляла на очі нашій ватазі. Якоїсь миті цуцик перестав гавкати і взявся гучно втягувати носом повітря. Потому він загарчав і метнувся до великої групи кущів, котрі розляглись посеред добряче підтопленого лану. Пес досить довго копошився в густому плетиві гілок, гарчав, дзявкав, часом вискакував і біг до нас, а тоді, ніби закликаючи слідом, знову зникав у непроглядних зеленувато-жовтих корчах.

Несподівано з протилежного боку кущів випорснуло щось завбільшки з футбольний м’яч і понеслося полем, розсікаючи траву і розкидаючись бризками впереміж з вогкою землею. Шарик переможно завив і кинувся навздогін.

Невідомий звір пронісся повз мене так прудко, що я не встиг його розгледіти. — Це хто, в біса, у нас такий прудкий? Ти бачив, Айлтоне? — гукаю я.

— Armadillo, — кричить у відповідь натураліст.

Мені знадобилося півхвилини, щоб пригадати, хто ж такий отой «армаділло» [48]. Нарешті я зрозумів, що це англійська назва панцерника.

Тим часом Фабіо з Айлтоном спішились і разом з дворнягою почали оточувати кущі.

— Вам допомогти? — звертаюсь до бразильців.

— Давай!

Але панцерник виявився далеко не дурником. Побачивши, що його беруть в оточення, і зрозумівши, що зволікання тільки погіршить ситуацію, він вирішив прориватися. Щойно я витягнув ногу зі стремена, безстрашний броненосець вискочив з кущів, вправно ухилився від Фабіо, котрий кинувся йому навперейми, і почесав навпростець саваною. Фабіо схопив руками повітря і гепнувся носом у кущі. Шарик від розпачу заголосив так, що в мене аж під серцем защеміло.

Автор та Алі на конях посеред Пантаналу

Панцерник підскакував над тугими пучками жовтувато-зеленої трави і нісся до рятівних чагарів на заході. Він гецав, наче гарматне ядро, котре вилетіло з гаубиці, але якогось дідька не розірвалось і почало стрибати по полі. Причому швидкість була така, що я ледве встигав слідкувати за ним очима. Я ще ніколи не бачив, щоби істота таких крихітних розмірів розвивала настільки велику швидкість, несучись важкопрохідною заболоченою територією. Словом, ми його упустили.

Ось так добігав мій останній день на півночі Пантаналу в компанії натураліста Айлтона Алвеса де Лари.

Я насолоджувався останніми моментами посеред дикої, але такої чарівної савани, однак на денці свідомості жевріла думка про те, що завтра вранці мене чекає черговий раунд перепалки стосовно того, куди прямувати далі. Що довше ми тинялися Пантаналом, то більш похмурими ставали мої напарники, демонстративно показуючи, як їм все набридло. Назрівала серйозна розмова про те, як продовжувати подорож.

Хай там як, але стосовно власних планів я визначився давно. Попервах я намірявся рушити далі на північ до національного парку Чапада-дос-Гуймараньєс, після чого різко завернути на південь і спуститися до південного Пантаналу. Кажуть, там є місцина, називається Боніто, де знаходиться ціла низка озер небувалої краси.

Я був певен, що товариші відмовляться. Після кількох днів у Пантаналі Алі, Дімон та Лаврентій, образно кажучи, дійшли до ручки, а тому я не сумнівався, що мою ідею забракують. Насправді ми не збирались сваритися. Більше того, Дімон та Алекс докладали всіх зусиль, аби я залишився з ними і полетів на схід, аби пронестись ураганом по всіх курортах східного узбережжя. Одначе я знав, що цього не буде, і відчував, що час розлуки