Любов і піраньї - Максим Іванович Кідрук
Заняття були страшенно цікавими. Під час лекцій ми зубрили на пам’ять військовий статут, а під час практичних занять уявляли себе командирами інженерних підрозділів: отримували бойове завдання від товариш-полковника, після чого намагалися його виконати. На папері.
Пригадую, під час одного із практичних занять із ТСП Пацюкевич учив мій взвод правильно оформляти карту офіцера. Карта офіцера — це звичайна крупномасштабна мапа певного регіону, на якій військовий командир позначає розташування та пересування військ супротивника, відмічає мінні поля та смуги загороджень, малює наведені понтонні мости, переправи, відновлені ділянки доріг тощо. Всі позначки на карті робляться виключно олівцями (так написано у статуті), оскільки кулькові ручки надто дорогі і військове командування не збирається постачати всіх лейтенантів наборами кольорових ручок, а використання дешевих китайських фломастерів неприпустиме, оскільки в польових умовах під час дощу вони миттю потечуть, перетворивши секретну тактичну карту на імпресіоністську мазанину.
Своя та ворожа лінії оборони, згідно з вимогами статуту, позначалися конкретно визначеним кольором та стилем, окрім того, кожен спостережний чи командний пункт, навідні мости, мінні поля мали свої позначки. Наприклад, лінія розташування наших військ завжди зображувалась червоним кольором, тоді як редути умовного противника — синім. Недотримання форми, розмірів та кольору значка свідчило про катастрофічно низький рівень підготовки офіцера, і в ідеалі мало б тягнути за собою перемальовування карти. Та оскільки кількість чистих мап на військовій кафедрі була вельми обмеженою, полковник просто бив неохайних курсантів по голові і ставив двійки. Хоча двійки він ставив усім, навіть тим, у кого офіцерська карта за якістю виконання нагадувала комп’ютерну графіку.
Полковник Пацюкевич мав просто шикарний голос.
На початку практичного заняття офіцер приволік із собою набір кольорової крейди, пачку чистих карт, якісь посібники, незмінний томик військового статуту, а далі, обернувшись спиною до аудиторії, взявся старанно вимальовувати на дошці тактичну обстановку в районі умовних бойових дій, принагідно барвисто описуючи графічні особливості кожного значка.
Щоправда, виникла проблема. Товариш полковник не мав синьої крейди. Замість неї у нього знайшлося кілька комплектів світло-голубої. Через це ворожі окопи, зенітки та командні пункти довелося виводити блідим блакитним кольором, котрий на тлі брудної сіро-зеленої дошки було практично неможливо роздивитися.
Аж раптом…
— А голубим з останнього ряду не видно, — бовкнув хтось із курсантів на найдальшій парті середнього ряду, маючи на увазі, що, коли товариш полковник малює на дошці голубою крейдою, лінії роздивитись неможливо.
Полковник Пацюкевич на мить відірвався від дошки, випростався і прогудів своїм зичним командирським голосом, нітрохи не змінившись на лиці:
— То нехай голубі з останнього, бляха, ряду пересядуть ближче…
Власне, я веду до того, що слово «бляха» було найулюбленішим у лексиконі товариш-полковника. Ще одним фаворитом у його словнику перчених висловів можна назвати дивне слівце невідомого походження «пєрдєц», одначе полковник розглядав його виключно як вишукану родзинку. Старий вояка завжди лишав «пєрдєц» на десерт.
Що ж до «бляха», то для такого прекрасного слова у Пацюкевича просто не існувало обмежень. Пацюкевич тулив його всюди, куди тільки міг. Жодне інше слово відтоді, як людство почало розмовляти, не несло в собі такої колоритної гами почуттів, вражень та емоцій. Полковник уживав його у реченнях на всі лади: як іменник, як дієслово, як прислівник чи займенник, але найчастіше — як сполучник. Він не полишав свого улюбленця навіть під час занять.
— Інженерно-саперна рота, бляха, скорочено, бляха, і-ес-ер, — диктував полковник під час однієї з лекцій по ТСП, — призначена для ведення інженерної розвідки противника та місцевості, пророблення та утримання проходів у інженерних, бляха, загородах і руйнуваннях, улаштування та утримання інженерних, бляха, загород та здійснення руйнувань, розвідки та знищення ядерних мін противника — ядерних, пєрдєц! — наголошував Пацюкевич, а ми з розумінням кивали головами, — і, бляха, керованого мінування.
Повторюю: полковник був високим, під два метри, важив щось із центнер, мав масивні зашкарублі ручища, а голос, голос був такий, що під час лекції шиби в аудиторії тремтіли, а під час прочухана якомусь курсантові зі стін зривались плакати. Тому оте «ядерних, пєрдєц!» звучало вельми солідно й авторитетно в устах старого афганця.
Бувало, полковник Пацюкевич прорікав громовим голосом:
— Ну, це, бляха, якийсь повний пєрдєц! — і це таки справді означало «повний пєрдєц» для того, хто ці слова чув, скажімо, черговий по взводу, днювальний по кафедрі, якийсь звичайний курсант, а то й цілий взвод…
* * *
Цього разу навіть пекельна світанкова какофонія не вирвала мене зі сну. Втомлений після рибалки на піраній, дражніння крокодилів та інших важливих справ, я прокинувся вкрай пізно, коли всі мої товариші вже були на ногах. Хлопці безцільно совались по бунгало, чекаючи на сніданок.
Починався наш останній день на фазенді Фабіо.
Я розплющив очі й поворушився. Обгоріла шкіра на носі трохи щипала та поколювала, литки злегка свербіли від комариних укусів, але в цілому ранок обіцяв бути чудовим. Я потягнувся, звісив ногу з гамака і відштовхнувся від підлоги, розгойдавши свій лежак. Тим самим засвідчуючи, що я прокинувся. Втім, вставати не хотілось.
— Здоров! — гукнув мені Дімон.
— Morning! — відказав я англійською.
— Як спалося?
— Прекрасно!
Алекс промовчав, зате Лаврентій мигцем підскочив до мене і почав походжати довкола гамака, наче павич, з удаваною байдужістю роздивляючись тлустих зеленкуватих ящірок, котрі мов білки гасали по опорах навісу.
— Мда-а-а… — заклавши руки в кишені, блаженно буркотав юрист. — Ляпота-а-а…
При цьому хлоп аж іскрився від внутрішнього щастя. Таким задоволеним, щасливим та усміхненим я не бачив Лаврентія від самого початку подорожі.
— Покакав? — здогадався я.
— Ну… так, — діловито відповів молодий законник, гордовито задерши підборіддя.
— Я радий за тебе, — щиро поздоровляю товариша. — Так тримати!
— Е-е-ех… До-о-обре… — проспівав щасливець, погладжуючи рукою живота.
Ранок направду зачинаєтся вельми непогано, подумалось мені. Щоправда, тільки-но я всівся на гамаку, ладнаючись на ранкову чистку зубів, мій погляд наткнувся на Алекса. Хлопець сидів на лавці в кутку бунгало, підібгавши коліна до грудей, і похмуро телющився в одну точку невидющими очима.
— Агов! Ти чого такий нахмарений? — звернувся я до товариша, а тоді спробував пожартувати: — Тепер уже ти випорожнитися не можеш?
Одначе мій жарт однозначно не мав успіху. Алекс важко глипнув на мене з-під насуплених
