Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

— Пан Климовський поїде назад і знайде тебе, Даниле — відповіла за Климовського Христя.

Климовський розвів руками.

— Глядіть, вона вже рішила за мене.

Хоч яка поважна була хвилина і ніхто не важився жартувати, Байбуза, що тепер уславився під ім’ям Степка, здобув Немирів і багато міст та містечок, не втерпів.

— Побачиш, Даниле, вона й тобою так правити буде колись.

— Дай, Боже, щоб так було! — всміхнувся Нечай.

Вранці-рано, на світанні вже всі були на ногах. Коли сонце сходило, сотні сідали на коні, щоб злучитися з головними силами козацького гетьмана. Ряд возів із жіноцтвом та добром, під охороною збройного відділу, рушив разом із ними, щоб потім, минувши небезпечні ліси, завернути на Київ. Христя сиділа на возі й дивилася, як ізникало Загір'я, доки не сховалось за зеленою стіною лісу. Пані Олешичева ковтала сльози, не відзиваючись, тільки коні йшли радо, бо були випочаті і свіжі.

Прийшов час завертати на Київ. Коли Нечай причвалав до них на буланому коні та, держачи шапку в руці, прощав їх, Христя несвідомо вклала все своє серце і всю свою любов у слова:

— Вертайся нам скоро здоровий, Даниле!

Сотні йшли довжезним рядом, одна за одною. Десь серед них замішався й Данило, її Данило. До її серця вдерлися неспокій і страх, новий, досі незнаний. Страх за її Нечая, за Данила.

Очі!

За Бердичевом широка дорога на Любар укрилася курявою. Йшли вози, навантажені вщерть усяким добром, панські коляси при добрих конях, немазані мажі, що їх воли тягли, тяжко ковані вози і звичайні селянські підводи. Довгий, довженний ряд возів. Перед ними й по боках їхали малі відділи кінноти на здорожених і зморених конях. Замикав цей похід великий відділ кінноти, що носила барву пана київського воєводи Януша Тишкевича. Були там дві волоські корогви, була драгунія в червоних колетах, був невеликий відділ гусарії, гордість пана воєводи, були й козацькі сотні.

Це воєвода Тишкевич, вигнаний із своїх маєтків і свого уряду, пробував так, як усі інші пани, передістатися на захід.

Але дорога ставала щораз тяжча. Повстання горіло довкола, ніби пожар. Жадна дорога не була вже вільна. Села й хутори перетворилися в повстанські гнізда. Містечка одне за одним або самі переходили в козацькі руки, або падали здобуті й розгромлені грізною хвилею народнього руху.

Багато шляхти прилучилося по дорозі до обозу Тишкевича: слуги з його власних посілостей та фільварків, інші пани зо службою, челяддю та добром, жиди зо своїми родинами й достатками, ксьондзи, монахи з усіх довколишніх манастирів, усі ті, які ждали до останньої хвилини, сподіваючись чуда, і які знали, що нема що чекати на пощаду з козацьких рук.

Сам воєвода, високий, повний, із довгим, товстим, сивіючим вусом, їхав напереді цього довженного вужа й думав гірку думу. Навіщо він покинув свій нарід, свою церкву, навіть відпекався своїх предків, своєї віри, коли тепер через те мусить кидати все, що набули його предки і що сам він придбав? Гіркий досвід! Руїна цілого життя. Тепер серед тих широких піль, залитих сонцем, покритих ізжатим або й перестоялим збіжжям, на цій широкій дорозі, окутаній пилюгою, прийшли йому на пам'ять слова його батька, коли той лежав на смертній постелі:

— Іване, не дайся перетягнути на ляцький бік. Іване, не виречися своєї віри! Присягни перед моєю смертю.

І він присягнув умираючому батькові. А два роки після його смерти він уже був католик, він уже вводив єзуїтів у свої дідичні землі, проганяв попів, ченців, що за гроші його батьків будували Божі храми, замикав церкви, або віддавав їх в оренду жидам. Він був уже не Іван, а Януш.

Воєвода хотів отрястися з тих настирливих, поганих думок, але думок не відігнав. Вони йшли за ним роєм разом із роєм усяких комах, що до болю дошкуляли людям і кров’ю покривали кінські голови, шиї й боки.

Або ж це тільки він? А Верещинські, а Заславські, а Корецькі, а сотки інших? А Ярема Вишневецький?

Але совість не давала спокою. Були в інших різні причини. У Верещинських тільки єзуїтський підступ, про який розказував йому батько. В інших маґнатів — інші причини, А Вишневецький? Вишневецький — сама безмежна гордість ніколи ненагодована, завжди голодна честолюбність. Він за достоїнства, за почесті, за владу віддав би себе не то єзуїтам, а самому сатані в руки. Це Вишневецький.

А він сам? Він ніколи не рвався на вершини; він був задоволений тим, що мав. Як одержав київське воєвідство, то більше був приголомшений тим, аніж урадуваний. Він любив свої села, свої поля, ті глибокі яри, ті таємні ліси, дрімучі, повні загадок, ту дичину по лісах, лови, розкішні коні, собаки, добре привчені на вовків та ведмедів, соколів із їхньою жадобою бою та лету, жіноцтво з її красою, усміхами — ось що він любив, чим жив, чого хотів.

— Іване, не кидай батьківської віри!...

А він, єдиний син у свого батька, клячав тоді при широкім ложі і на його руку спадали його власні сльози.

Мимохіть воєвода торкнувся пальцями другої руки до того місця, де колись-колись упали сльози. На пальцях показалася кров.

— Тьфу! Прокляті мухи! — скрикнув уголос і чвалом пустився на коні до переднього відділу, який задержався на горбку.

— Що там? — запитав, доїжджаючи.

Але відповідь не була потрібна.

Там над лісом перед ними далеко підносилася кур’ява й росла вшир і у висоту, розгорталася широко, наче громова хмара.

— Кіннота йде! Тисячі!.. — кинув хтось із гурту.

Це українська земля, спалена сонцем, спрагнена, жагуча, давала знати, що приходить відплата.

Воєвода стояв і дивився.

До нього прискочив поручник його власних драгунів, Лісецький.

— Ваша милосте! То Кривоніс. Нам треба завернути з дороги.

Воєвода глянув на нього.

— Куди?.. Тут Кривоніс, там Гиря, там Нечай, а там знову хтось інший. Куди?

— Може...

— “Може” нічого нашим коням не поможе. Як вони нас зустріли, то вже й не покинуть. Завертай, васць, табір над річку, там станемо обозом і будемо відбиватися, доки сили стане.

Молодий поручник поглянув на воєводу і ніби зрозумів, що діється в його душі.

— Як ваша милість прикаже! — і, не кажучи нічого