Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич
В одному місці, переїжджаючи, побачив ротмістра, як цей оточений, хотів перебитися і саме вістрям рапіри повалив завзятого сотника Дочила.
Скочив тоді Нечай на місце поваленого Дочила. Задзвонила шабля, зустрівшись із рапірою, аж іскри посипалися. Ротмістр заслонився ще раз від другого удару, але при третьому відбита рапіра відлетіла аж до кінського боку. Ротмістр почув вістря шаблі на своєму горлі та тверде невблаганне слово :
— Здайся!
Випала з безвладної, здеревілої руки рапіра, скінчився спротив.
— Де Забуський ?
— Ist nicht da. Нема!
— Де Забуський, кнехте?
— Hat einen anderen Weg gewaehlt. Пошля інна дроґа.
А Олешич?
— Ja, ja. Mit dem Gefangenen. З єнца.
— На майдан із ним! — крикнув і передав його в козацькі руки.
Під’їхав Красносельський.
— Хто це?
— Ротмістр. Ти знаєш? Забуського нема, ні Олешича!
— Як то?
— Висмикнувся раніше. Перед Брищем. Тепер розумію, чому не було ні сторожі, ні роз’їздів. Забуського не було!
Полонені, яких усього кількох узяли на те, щоб дещо від них дізнатися, потвердили, що Забуський іще в лісі взяв Олешича та після довшої суперечки з ротмістром, покинув із своїми козаками відділ, повертаючи на якусь лісову доріжку.
Недаром славився він незрівняним степовим ватажком, недаром татарські й турецькі матері страшили ним своїх дітей. Був відважний, жорстокий, грубий, завжди ненаситний, лакомий на достатки, на золото, на здобич, але обережний, хитрий, підступний. Де міг, був жорстокий понад міру, а де треба було, вмів зігнути шию. У небезпеці перший завертав до втечі, не дбаючи про товаришів, про людей, що були під його командою, а дбаючи тільки про власну шкуру.
Нечай знав, що поміж ним і Забуським спалахнула така ворожнеча, що її тільки кров могла б погасити, знав, що їхні шляхи, які тепер розійшлися, ще зійдуться і тоді схрестяться теж їхні шаблі. Те, що Забуський був не тільки його ворогом, але зрадником, якого генеральний суд присудив до смерти, додавало йому полегші, заохоти. Шукати його, значить шукати не тільки власного особистого ворога, повалити його, це значить повалити зрадника, запроданця, шкідника для козацтва й усього народу.
Коли на бойовищі осталися тільки обдерті трупи, коли сотні вирядилися й вирівнялися до походу, до Нечая під’їхали старшини й старші запорізькі братчики та принесли сумну вістку:
— Дочило не живе!
Нечай насупив брови. Зняв шапку. Спитав:
— Де він?
Під’їхали до місця, де лежав між трупами Дочило.
Нечай зіскочив із коня. Глянув у вічі старого козака, колись такі щирі та вірні, тепер скляні.
— Скільки впало наших? — спитав.
— Сорок вісім. Найбільше з моєї сотні — відповів Красносельський.
— Що ви думаєте, панове товариство? Не похоронити б нам їх у Загір’ї, біля церкви в одній братській могилі?
— Я також таке хотів сказати — відізвався один із старих запоріжців.
— Згода! Згода, полковнику — додали інші.
Козаки кинулись за возами. Побитих козаків уклали на сіні, щоб везти до Загір’я.
— Чи втік хто з ляхів? — випитував Нечай.
— Не думаю — сказав Красносельський.
— Скільки ми коней дістали?
— Поверх п’ятсот.
— Нова кінна сотня буде — всміхнувся Нечай, — бо своїм звичаєм у брацлавському полку коні та військовий виряд, коли не оздобні в золото й самоцвіти, ставали власністю полку.
З гурту виступив Щерстюк, сивовусий старий запорожець, друг Нечая.
— А що з Бавером, полковнику?
— Хто це ?
— Той їхній ротмістр, що ти його піймав.
— Ага! Ага!
— Ми випитували людей. Це він наказав ті палі тесати та людей на них насаджувати.
Нечай мимохіть глянув на майдан. Там ще й досі видно було три свіжо тесані палі, з яких козаки вспіли вже зняти жертви. З гострих кінців усіх трьох палів спливала кров.
— Посадіть його там! — рішив коротко, стягаючи брови, Нечай.
Промінь сонця серед темних хмар
Старий Климовський сидів на низькій лавчині на ґанку в Загір’ї, де він тепер і днював і ночував, та роздумував. З молодим Адамом Олешичем було щораз гірше. Після удару, що його дістав від Забуського, ще не вернувся до притомности. Климовський був певний, що череп заломаний. З ногою також було погано: коліно спухло більше. Климовський знав, що Адам уже втрачений для життя. Обережно намагався приготовити пані Олешичеву на найгірше, але йому здавалося, що вона не розуміла, чи не хотіла розуміти його. Вона ціла замінилася тепер у рух, у діяння. Ходила, бігала, давала розпорядження, ніби хотіла заповнити час. Ніколи не була без діла.
Климовський зрозумів, що вона таким способом хотіла відігнати від себе думки, тривогу, страх і боявся тільки, що може прийти хвилина, коли вона заломиться.
Коли Христя бідкалася, що її мама понад сили працює, що немає хвилини відпочинку, він відповів їй:
— Залиши маму. Вона працює й бігає не тому, що треба, а тому, що мусить. Коли охляне в праці, горе може забити її.
Христя була також заєдно в його думках. Вона була йому ближча, ніж він сам собі це усвідомлював та з’ясовував. Він звав її донею, але він і любив її, як свою рідну доньку, прив’язався до неї, привик, пізнав. Крім неї не любив нікого на цілому Божому світі. Її одну любив, тому її горе стало йому таким близьким, таким для нього болючим, немов би це було його власне горе. Батька її захопили. Брат умирає. Грізний Забуський, що вирвався з рук Нечая, міг кожної хвилини, після відходу брацлавського полку, повернутися з лісів, де скрився, чи приїхати з новим відділом княжого війська, щоб таки забрати її. Небезпека чатувала далі на неї, зависла далі над нею, доки Забуський живий, доки вона не змогла б скритися десь у безпечне місце.
— Взяти її на Климівку? — продумував Климовський. — Заблизько! Забуський догадався б. Треба дальше, десь дальше, щоб слід затерти, щоб ніхто не міг показати, зрадити, продати. Єдина рада.
Встав із лавки, щоб піти й поговорити про це з панею Олешичевою та з Христею. Ще раз повів поглядом по подвір’ю. Скрізь було повно козаків. Сотні, що прибули з Нечаєм, годували коней, водили до водопою в річці, варили обід.
Скрізь горіли ватри, снувався дим, було гамірно, людно, як ніколи в тихому Загір’ї: на подвір’ї, на полях, біля річки, при
