Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

— Глино, заспокойся, — лагідно промовив Лисий і ступив крок назад — до собаки.

Це й урятувало йому життя. А може, і всім їм.

Просто серед тихого плеса з’явилася хвиля і зсередини її несподівано вдарив потужний струмінь води — просто в те місце, де мить тому стояв Лисий. Це був навіть не струмінь, а така велетенська крапля, неначе якась неймовірного розміру потвора плюнула з води на берег. Вода вдарила в піщано-глиняну стіну й одразу повернулася в річку, змиваючи все, в тому числі й збитого з ніг Лисого, який випустив із рук шаблю й випростав перед собою руки, намагаючись утриматися на березі. Так ногами вперед і руками назад він і пішов під воду.

Але не встиг він іще зникнути з очей, як Леля й Василько зреагували й щосили потягли мотузку на себе. Тільки Глина не встояв на місці й на прямих лапах, лишаючи глибокі прямі сліди в піску, посунув слідом у воду.

Втім, його опір також допоміг їм утримати друга. Тільки в першу мить тягнути було важко, а потім ніби щось там відпустило Лисого, і він з’явився на березі, міцно тримаючись за мотузку. Леля з Васильком щосили позадкували й витягли його на пісок. Він підхопився на ноги й разом із ними кинувся бігти.

От тільки побігли вони не вперед, а назад — у пастку, з якої прийшли.

Повернення винахідника

— Усі ці пастки треба той… знищити, — раптом промовив Вухань.

— Що? — не зрозумів Івась.

— Пастки. Їх треба той…

— У тебе що, в голові макітриться, Вуханю? Навіщо їх знищувати?

— Їх треба всі до одної… Всі… Не можна.

— Звісно, не можна, — нарешті зрозумів і погодився Івась. — Стільки будували, а тепер знищити! Можеш уже йти? Хотімо пошукаємо Петруся.

— Ні, — заперечив Вухань. — Без нього той… Бо це ж… Він же як почне… Давай удвох.

Треба було щось робити, якось збити його з цієї думки. Власне, і думки Івась ніякої не розібрав, тільки божевільний намір. Але, може й справді людина втратила глузд на якийсь час — хіба ж то іграшки: провисіти головою донизу стільки часу!

Вухань спробував звестися на ноги, та одразу ж охнув, схопився за кісточку й сів на землю. Він закатав штанину, й Івась побачив страшне коричневе кільце навколо Вуханевої ноги, там де тримала його мотузка. Це вже ставало непростим завданням — перенести дорослого чоловіка до села.

Дорослий чоловік сидів, тримаючись однією рукою за ногу, другою за голову, ніби глибоко замислився. І справді було про що.

— Спирайся на моє плече, і спробуємо дошкандибати, — запропонував Івась.

— Нічого не вийде, — безнадійно відповів Вухань.

— Вийде — не вийде, а спробувати треба. Давай, вставай.

Вухань обережно підвівся, спираючись на руку Івася, потім усією вагою сперся на плече хлопчика й переставив ногу. Перший крок відбувся. Потім другий. Потім третій. Після кожного кроку (та й повноцінним кроком це не назвеш — так, тупцювання) Вухань відпочивав. А Івасеві й під час руху, й під час відпочинку доводилося нелегко. Ще кілька кроків, і вони нарешті вийшли з-під гілля того дерева, на якому Вухань висів. Попереду було ще багато дерев. А потім луг. Івась дивився вперед і думав, чи дійде він до наступного дерева, чи його спина переломиться раніше.

— Я більше не можу, — сказав Вухань. — Тобі той…

— Який? — насилу видихнув Івась.

— Тобі легко, — пояснив Вухань. — А мені той…

Цього разу слово «той» означало, мабуть, «важко». Вони мовчки посиділи на траві. Вухань обережно обмацував ногу навколо перетягнутого місця, яке набирало фіолетового відтінку. Нога на очах набухала. Ще трохи, і Вухань не зможе зняти черевика.

— Мабуть, треба роззутися, — порадив йому Івась.

Той спробував це зробити, і не зміг. Хлопчик заходився йому допомагати. Івась кректав, Вухань стогнав, сяк-так здерли шкіряного черевика. Щоправда, після цього Вухань стогнати не перестав. Схоже, йому ставало гірше. Залишати його тут ніяк не можна. Донести чоловіка сам хлопчик не міг.

Але сталося те, що мало статися. Повернувся Петрусь. Він весело біг до них, чомусь тримаючи в руках арбалета. Незважаючи на його усміхнене обличчя, Івась приготувався до найгірших новин.

Зупинившись перед ними, Петрусь мовчки радісно дивився на обох, не помічаючи ні стражденного обличчя Вуханя, ні його босої розпухлої ноги. Івась мовчки чекав, чим його ще сьогодні порадують. Вуханеві взагалі було не до новин. Почекавши дві-три хвилини, Петрусь, схоже, образився:

— Невже ви не бачите?!

Івась звівся на ноги, відійшов убік і подивився хлопчикові за спину. Там нікого й нічого не було.

— Ну? — не вгавав Петрусь.

— Що ну? — перепитав Івась.

— Ну, що в мене в руці?

— Арбалет, — знизав плечима Івась.

— Який арбалет? — Петрусь зробив наголос на слові «який».

— Звичайний, заряджений. Дивися, стрілу загубиш.

Петрусь розреготався.

— В тому ж і справа, що не загублю! Не випадає вона, розумієш?

— Приклеїв, чи що?

— Не приклеїв, а закріпив. Тепер можна стріляти з дерева вниз.

— Як же ти стрілятимеш, якщо вона в тебе закріплена?

— А отак! — Петрусь натиснув на гачок, і стріла майже наполовину ввійшла в землю біля його ноги. — Це я здогадався, коли мотузка з затримкою рухалася в землі, — він уже звертався до Вуханя. — І точно. Ти бачиш, як вийшло.

Петрусь дав Вуханеві арбалет, і нову стрілу. Той, забувши про біль, почав уважно роздивлятися, заряджати, опускати й піднімати зброю. Йому все ще було зле, однак Вухань уже сміявся. Івасик знав, що можна не перевіряти. Раз Вухань сміється, це означає, що зроблено справді дуже добре.

Втім, він не був готовий хвалити Петруся. Упродовж усієї розмови Івася не полишала думка про те, що через Петрусеву нерозважливість Вухань міг загинути. Тепер він дивився, як той, мов дитина, тішиться з арбалетом, і нічого не розумів.

— Ти б хоч попередив Вуханя, що задумав щось нове, — сказав Івась. — Він на тебе розраховував, а через те, що ти кинув його, мало не загинув.

— Вухань? — перелякався Петрусь.

Тільки тепер він помітив босу розпухлу ногу свого старшого друга.

— Пусте, — махнув рукою Вухань. — Ти не той… Ти ж не знав…

Петрусь мовчки дивився на Вуханеву ногу. Схоже, він усе зрозумів — що сталося і як, і які від того наслідки. І не знав, що сказати собі на виправдання.

— А з арбалетом це ти ловко той… — перевів його друг мову на інше. — Тепер посадимо на дерева кілька вартових — і ніякі вовкулаки нам не той… Можна всі пастки той…

— Потім про це поговоримо, —